Вісім. Жіноча мережева проза

Біжу по замерзлій візерунком слідів недавніх перехожих землі, слід, слід, вітер, яма, недопалок, слід, калюжа, падаю, друзки розбитої пляшки пива, кров на долоні, підіймаюся, ниє стегно, слід, лід, слід, кодовий замок на вході, сходи, двері.

Батьки не планували мене як дівчинку. Ба більше — батьки не планували мене взагалі. Я заявила про своє існування на планеті за два тижні по їхній першій шлюбній ночі — токсикозом, а вісім з лишком місяців по тому — в стерильній палаті одного з мегаполісних пологових будинків — уже голосом. Пухкий совковий конвертик з рожевою стрічкою й трьома кілограмами щастя всередині і, як розплата за щастя, надцятьразова зміна пелюшок, відригнуті дитячі суміші на байкових слюнявчиках, депривований сон новоспечених батьків і власна майбутня багаторічна боротьба з уявними вітряками.

Сяк-так я впоралася з дитинством, із скреготом подолала перехідний вік і вступила в Доросле Життя. Доросле Життя на смак виявилося сумішшю етилового спирту, латексу і залежаних бібліотечних книжок.

Тепер я — феміна сапієнс. Втім, щодо «сапієнс» багато інших фемін, а чи гомо загалом, можуть сперечатися. Скажуть: «Алкоголікус, або максимум еректус». Але, зрештою, яке то має значення?

Щоранку я прокидаюся зіпрілою і втомленою. Бо надто гарячі батареї центрального опалення, похмільна нудота в стравоході, ранкова гімнастика і душ, зачіска, кавоварка і вчорашня розігріта канапка, догана на роботі за чергове спізнення і обговорення поточності з колегами. Буе.

Так і нині (і-присно-і-навіки-віків-амінь) — стою півгодини під ледь живою цівкою води і вагаюся, голити ноги чи ні. Виловлюю в пам'яті залишки приємного сну. Думаю про хороше. Даю установку на добро. Обіцяю собі поводитися порядно і вдягатися тільки згідно з корпоративним етикетом, не вживати слова «блять», ситно обідати першим, другим і компотом, вчасно розсилати новинний блок клієнтам, випивати не більше ніж три гальби пива, користуватися послугами тільки ліцензованого таксі, молитися на ніч. Дрімаю стоячи… Здригаюся ошпарена — вочевидь, хтось із близьких сусідів спустив воду в унітазі. Фігачу на роботу по смердючому життєрадісному весняному болоті.

Здається, мене переїхали катком. Не думаю, що є надія на якусь реабілітацію і що були прецеденти зцілення. І ще цікаво, якщо в людини немає мозку — що тоді струшуєцця? Різне сміття, тирса, обшмьоткі? В мене струс обшмьотків.

Накриває нестерпне бажання випити пива. «Покайся», — шепоче змордоване янголятко з правого плеча; подумки легенько ляскаю його мухобійкою і купую в повнуватої, в масному фартусі й з масними руками тітки пиво. Пляшки запилюжені і огидно теплі, втім… в цілому ж гуманіст я. Телефоную на роботу і безбожно брешу: «Людочко, почуваюся не надто, валяюся на асфальті розчавлена катком, трішки затримаюся», — і прямую на порожній (не беручи до уваги запраного на вигляд бездомного: «Можна у вас бутилачьку») республіканський стадіон; друга пляшка, третя, я відчуваю наближення урагану, четверта пляшка, п'ята, шоста… я відчуваю наближення нірвани, рішуче витягую мобільний і набираю звичний «п'яний» номер. «Приїдь, забери мене звідси». — «Я не можу зараз, сонце, я на роботі (на Троєщині, на званому обіді в міністра, на орбітальній станції)». — «Не їбе, ти хочеш мене бачити чи як, чекаю, візьми машину»…

Я дивуюся здатності чоловіків ступати на розкидані руками жінок граблі. Скільки ще разів тицяти його в його ж помилку, як тицяють кішок у їхню сечу, чи луплять собак газетами по носі, але ж ні, вперто знову й знову він бере машину, незграбно вкладає мене на заднє сидіння, вдома варить чай, готує ванну — чи готує чай, варить ванну — яка, зрештою, різниця… Мені стає спокійно, ліниво і… нудно.

Взагалі, зі всіх романів, що у мене були, незрівнянно найдовшим, напристраснішим, найнасиченішим був (та, власне, й досі є) роман з алкоголем. Ось уже років з десять ми з'ясовуємо стосунки, часто присягаючись обірвати цей зв'язок назавжди, але кожного разу хтось із нас зривається, і закручується новий виток у спіралі відносин.

Починалося все, втім, досить невинно, далі легкого сп'яніння не доходило, аж поки я втратила свою алкогольну цнотливість років у 18, у відділенні інтенсивної терапії, примітивно, боляче, прикро… Відтоді наші стосунки перейшли на новий рівень. Звісно, я пробувала зраджувати його з якимись іншими каталізаторами чи явищами… Але наразі жоден не зміг задовольнити мене так, як це робить алкоголь.