Вісім. Жіноча мережева проза

Шкода, що «санітари вулиць» рідко збирають порожні пляшки по вагонах метро.

Мене тягне на подвиги і на сон.

Дівчинка Аннабель («Would you be so kind as to pronounce it anna-bell», — сказав мені хтось з-за кадру), вбрана у пишну сукню, висить, почеплена мотузками за шию, у дзвіниці церковно-парафіяльної школи і, розхитуючись усім тілом у своїх широченних кринолінах, дає сигнали початку і закінчення занять: бом-бом-бом.

«Станція метро Поштова площа. Вихід до річкового вокзалу», — гаркнув мені на вухо чоловічий голос, і Аннабель зникла. Виходжу, сталобить.

На кшталт монеток, що їх екзальтовані туристи жбурляють у фонтани, я залишаю у квартирах чоловіків зубні щітки — символи незакінчених стосунків.

Я ненавиджу його, бо він привласнив не лише мою зубну щітку. Помаленьку, поступово, він витягував з мене жили і нерви, і обплітав ними мене ж, сплітав з них химерне макраме наших стосунків — так, що виборсуватися ставало щораз болючіше.

В давнину мали місце дивні сантименти, коли кохані залишали своїм половинкам медальйони з пасмом волосся.

Чому, скажімо, не з обстриженими нігтями або кутніми зубами?

Здається, я б змогла віддати йому виколоте око.

Великий палець з ноги.

Обидва вуха на мотузочку.

Праву нирку.

Шлунково-кишковий тракт.

Чи й вже віддала.

Бо

ти гризеш мене зсередини, як хробак яблуко;

ти роз'їдаєш мою шкіру, як вапно;

ти руйнуєш клітини мого спинного мозку, як хвороба;

ти висмоктуєш мої відчуття, як п'явка кров;

коли ти на мене дивишся, я хочу виколоти тобі очі;

коли ти мене цілуєш, я намагаюся відкусити твої губи;

коли ти обіймаєш мене, я мрію зламати твої руки; коли ти любиш мене, я уявляю, як тебе спаралізувало; щодня я втікаю від твоєї тіні; щоночі я боюся твого привида; я вірю в лукавого, бо є ти; я молюся мученикам, бо тебе немає; мій пульс зупиняється, коли я тебе бачу; мої пальці терпнуть, коли я тебе торкаюся; я дихаю вогнем, коли ти поруч; я замерзаю за твоєї відсутності; я розівчилася малювати, бо ти вкрав мій хист; я не можу спати, бо ти паразитуєш на моїх снах; ти альфа мого фізичного; ти омега мого емоційного; моя ненависть тішить мене жадобою тебе вбити; моя пристрасть лякає мене бажанням померти; я виганятиму тебе закляттями; я викурюватиму тебе ладаном; я виблюю тебе з нутрощами; я зупиню тебе разом із серцем.

Поштова площа заповнена шановними киянами і гостями міста. Механічно простую за навмання вибраними з натовпу спинами і несподівано опиняюся на туристичному катері. Що ж, прогуляюся Дніпром. Тільки б ще пива, бо вранішня катастрофа з катком погано вплинула на моє самопочуття. Стає нестерпно себе шкода, прикро за свої беззмістовно прожиті роки зокрема й існування нещасного людства загалом. Стає шкода, що закон людський і, головне, Божий права на смерть не визнає. Думаю, багато людей були б згодні заплатити за переривання свого існування. Мабуть, їх зупиняє інстинкт самозбереження. Чи вигляд власної крові або страх перед болем. Чи, може, вічне пекло для безсмертної душі.

Цікаво, як би виглядав ритуал перед відходом у вічність? Мабуть, ускладнювати не довелося б. Досить було би тричі відректися життя за присутності свідків. І амінь.

І робота б така була — професійний евтаназер.

Урочисто ридаю, схлипуючи в такт хвилям.

Несподівано ввійшов у моду канібалізм. Щоб зробити мені приємно, Адам замовив багато людського м'яса; м'ясо привезли в невеличкій вантажівці і скинули посеред хати.

Замовлений делікатес не мав вигляду апетитного філе в поліетиленовому упакуванні чи напівзготованого фаршу. То все були гарні, засмаглі (точніше, запечені до золотистої скоринки, як пояснив продавець), скорчені в зародковій позі тіла молодих хлопців. Я тримала в руках виделку з ножем і не могла зважитися проштрикнути литку одного з юнаків. «Як живий, тільки спить», — подумала я і почала розглядати його обличчя.

Ми вирішили їх поховати.

Але раптом хлопець, литку якого я мало не розрізала, заворушився і встав.

За ним прокинулися й інші. Усі дванадцятеро виявилися живими. З гарно запеченими, але ще життєздатними внутрішніми органами.

Мабуть, треба проблюватися. Або висповідатися. Зрештою, це майже те саме.

Мила,

типа м'ятаєш,

Якми кров'юри гали,

Рани

Розлази лисьнавстіж,

Болілизу бні

Канали…

…ритмічно гупає в скронях десь вичитаний вірш (Б. Г. Мотова). Я не можу блювати, в мене немає блювотного рефлексу, в мене резус мінус, в мене спадковий брак ензимів для розщеплення алкоголю, деформована ліва нирка, скривлений середній палець на нозі, перетиснута судина на шиї, заражена гепатитом «В» кров, вісім сережок у тілі, фарбоване волосся, і взагалі, я — істеричка!