Вісім. Жіноча мережева проза

Він переїхав до мене і перевіз цілу гору свого лахміття. Мабуть, щоб я його випрала. Його речі розповзалися щупальцями по моїй квартирі, заповнювали мій життєвий простір і життєвий простір Цапа. Оскільки місця було мало, а речей надто багато, він почав улаштовувати чистки. Причому вони стосувалися тільки до моїх речей, до кожної з яких, навіть якщо це була порожня баночка з-під парфумів, я ставилася з безмежною зворушливістю і ніжною любов'ю. Речі зникали в небуття, коли мене не було вдома. Усі мої істерики з приводу, скажімо, втраченої коробки з касетами, яку я поцупила колись під час шкільної дискотеки, відбивалися від стіни залізного аргументу: «Я ж просто хотів прибрати, щоб у нас із тобою було затишно». Контраргументу я не мала, бо теж цього дуже хотіла. Якби ж той затишок залежав від коробочок, баночок та старих босоніжок.

За мене мстився Цап. Око за око. Собачий кодекс був простий: викинув гральні карти з порнографічними картинками — отримав обісцяний кофр для фотоапарата; викинув стару парасолю з автографом Боно з «U2» — отримав дрантя з улюбленої підшивки журналу «Есквайр»; викинув колекцію фантиків «Love is…» — отримав розбиту пляшку колекційного коньяку. І так щоразу. Я була вдячна Цапові, бо він робив те, про що мріяла я, але мені не дозволяло виховання. За кожну вдалу помсту Цап одержував вітамінну кісточку і був щасливий. Я теж була щаслива, бо після появи нової людини в домі Цап нарешті зрозумів, хто тут господар і на чиєму боці треба бути. В мене була надійна підтримка: зуби в кілька рядів, міцні кігті, м'язисті ноги, підступний та винахідливий розум.

Так і жили ми втрьох: паскудили, мстилися, раділи. Цікаве, насичене життя. Насичене настільки, що захотілося спокою. Принаймні, так казав слизький хробак сумнівів. А я звикла йому довіряти. Джерело метушні треба було засипати. Чужі речі і їхній власник створювали забагато проблем і не робили мені жодних приємностей. Його запах більше не викликав у мене мозкової ерекції. У подорож я поїхала сама з твердим наміром викинути після повернення все зайве, що назбиралося в моєму домі за останні півроку.

Коли я відчинила двері, відразу зрозуміла, що у квартирі щось змінилося. І не лише у квартирі. Тривога вкралася кримінальним кроком: її вдарили тяжким тупим предметом у ділянку скроні. Я дуже чітко відчула, як це — коли вдаряють тяжким тупим предметом у ділянку скроні. Відчула нудоту, яка слідує за цим ударом, і млявість у ногах. «Де Цап?…» — прошепотіла я в кімнату, звідки було чути вишукані діалоги німецької порнухи. «Де Цап?» — спитала я тоном, схожим на тон дешевої серіальної акторки. «ДЕ ЦАП??????» — заволала я так, що голосові зв'язки ніколи мені цього не пробачать. Поки він мимрив щось про те, що Цап вислизнув з ошийника і побіг світ за очі, я думала: по обличчю чи по яйцях?

Я вперше вдарила людину. Копняки під дупу в нестатевозрілому віці не враховуються. Давно хотілося спробувати, але завжди щось зупиняло: то принципи, то нестача злості, а то й просто страх боляче вдарити руку об чужу скроню. Але я зрозуміла, що бувають моменти, коли не думаєш про такі дрібниці, а просто б'єш. Сатисфакція, яка настала після першого удару, дала зрозуміти, що треба бити далі. Обличчя — яйця — видерте волосся — подряпана шия — дзвінкі ляпаси — глухі удари кулаком — копняки під коліно — топтання каблуками по пальцях ніг. Я втратила контроль. Він, мабуть, чекав на все що завгодно — сльози, істерики, погрози, але тільки не на це. Інакше я не розумію, чому він не відбивався так довго. Здоровенний чоловік, що терпить удари від жінки, зап'ясток якої тонший, ніж його член. Коли до нього прийшло усвідомлення дійсності, він випростався і просто махнув рукою. Я впала на підлогу, з незграбністю ведмедика, якого колись так любив Цап. А він просто відчинив двері і вийшов.

Я ридала до самозабуття.

З моєї квартири зникло все зайве, а разом з мотлохом — те, що я любила безконтрольною любов'ю тварини-матері, яка знищить усе, що може заподіяти шкоду її дитинчаті. Мої відчайдушні пошуки дитинчати закінчилися повним фіаско і хронічними мішками під червоними очима. Детективне розслідування з'ясувало, що я дарма волала вночі в парку і розклеювала оголошення на кожнісінькому стовпі цього міста. Цап не втік. Йому знайшли нових господарів. Хто вони і де, я намагалася з'ясовувати понад рік. Потім здалася. Можливо, його там люблять. І, можливо, нам не варто бути разом. Я вірю у знаки.

Тепер я сама час від часу рву подушки. Його фотографія в пір'ї лежить у мене в гаманці. Я знайшла на смітнику ведмедика і перевезла його зі собою на нову квартиру. А коли я чую запах сечі і блювотиння, я згадую про нього. Тому я люблю під'їзди. Десь в одному з них живе мій Цап.