Вісім. Жіноча мережева проза

Я хочу попросити у вас вибачення і викласти свою сумну історію. Думала, що ніколи вам її не перекажу, але підле сумління змусило мене це зробити. Моя зарплата картка, яку обслуговує ваш банк, стала жертвою дівочого пияцтва.

Події, про які я хочу розповісти, відбувалися роки з два тому, але міцно відклалися в моїй пам'яті докорами сумління. Все почалося з дівочої вечірки. Знаєте, коли баби збираються, щоби напитися, потанцювати й обговорити тяжку жіночу долю. Виконавши програму-мінімум, квітучий колектив, у складі якого була і я, вийшов з клубу, притискаючи до грудей трофейні попільнички й міркуючи над дальшими діями. Хай там як, а для дальших дій були потрібні гроші, які в попередньому клубі ми чесним способом виміняли на текілу та інші радощі життя. Я, зокрема, пам'ятала, що джерелом готівки є банкомат. Зустріч з ним була жаданою. Вправним (ніжним, але рішучим) рухом я вставила до банкомату картку. Банкомат проковтнув її і смачно відригнув. Після того заплющив очі і захропів. Тобто блимнув екраном з написом: «Грошей я тобі не дам, бо ти все проп'єш». Якщо бути точною, то там було делікатніше формулювання, але означало воно те саме: грошей не буде. Картки, до речі, теж. Я так і не зрозуміла, чому. Зважаючи на те, що в той самий день я отримала зарплатню, картка була мені конче потрібна. Отже, на дівочій раді ухвалено рішення ґвалтувати банкомат, поки він не вихаркне мою картку. Щоб вам було легше уявити, я завважу, що події відбувалися в центрі міста о другій годині ночі. П'ять дівок зі всієї молодецької сили лупили по клавішах і намагалися запхати пальці туди, куди вони пролазили. Оскільки пальці не пролазили нікуди, довелося вдатися до інших методів — обманних. Ми почали шукати в гаманцях старі картки, щоб запхати їх до банкомату. Над логічністю дій тоді ніхто не замислювався. Була знайдена поламана посередині картка, підібрана колись на вулиці міста Парижу та якась заблокована. Коли ми пхали це добро до тої пекельної машини, навіть сподівалися, що на паризькій картці будуть гроші. Те, що ми вгадаємо пін-код, під сумнів ми не брали. Ні грошей, ні карток ми назад не отримали. Пішли напиватися з горя. Я — за чужий кошт.

Наступний ранок почався з болю голови та розмов з оператором банку. Рахунок мій заблокували і сказали почекати кілька днів, поки з банкоматів повитягують усі з'їджені картки. Чекати було сумно, бо моя свіженька зарплатня опинилася в зоні недосяжності. За кілька днів подзвонили з банку і сказали, що картки з моїм прізвищем не знайшли. Проте запропонували прийти і пошукати самій. Я провела в банку кілька годин. Спочатку, перебираючи сотні чужих втрачених карток (я знайшла серед них поламану паризьку!), а потім — детально пояснюючи, як усе було (звичайно, про текілу та крадені попільнички я промовчала). Ви, шановні працівники банку, щиро співчували мені. І навіть пообіцяли, що нову картку виготовите безкоштовно, оскільки інцидент відбувся з вини несправного банкомату. Я, втішена, вийшла з банку і пішла до маршрутки. Коли дістала гаманець, у голові промайнула недобра думка. Я миттєво, як у фільмах про ковбоїв, відкрила гаманець і побачила там свою стару картку. Потокові слів, що відклалися тяжким вантажем на моїй кармі, не було кінця. Найнеприємніше було усвідомлювати той факт, що картка лежала в гаманці майже тиждень після прикрого інциденту і щоразу, коли я його розкривала, картка, дивлячись на мене, тихенько промовляла: «Ідіотка».

Шановні працівники банку, мені досі соромно, що я не повернулася розповісти вам, що картка знайшлася. Я просто не змогла б пояснити таким милим і розумним людям, як ви, що запхала в банкомат чиюсь візитку. А та картка зберігається в мене й досі. Я хотіла зробити з неї кулончик, але передбачливо вирішила, що така прикраса викликала б забагато питань. А щоразу переказувати цю історію мені б не хотілося.

Ромко, я тебе кохаю, всупереч тому, що ти вважаєш мене дурепою і козою.

Дорога редакціє!

Пише вам постійний читач. Хочу вам подякувати за те, що робите добру справу і даєте читачам добрі поради. Я це давно хотів вам написати, але спонукало мене інше. Я побачив у вашій газеті рекламу полуниці, що в'ється. В мене перед хатою городець невеликий, тож та полуниця мені дуже підходить. Писало, що вона може давати по 15 кг з одного куща і займає не більше ніж 0,5 квадратного метра місця. Але мені в тому переконатися не довелося. Як і писалося, я відправив поштою гроші і чекав тої полуниці аж два тижні. Вона мені прийшла бандероллю, але то були якісь гниляки, а не пагони. Я ж бо на тому знаюся. Звичайно, спробував їх посадити, але за кілька днів вони погнили на ніц і навіть землю не здобрили — такі були маленькі. Так от, тепер хочеться з'ясувати, з чиєї вини понищилася моя полуниця, за яку я заплатив живі гроші (немалі). Чи то пошта, чи то та фірма, що давала у вас рекламу, чи то ваша шановна редакція — через кого сталася та оказія? Я б хотів знати, чи переправляють вони вам ту полуницю, щоб ви відсилали читачам, чи зразу на пошту шлють? Я не скаржуся і не сварюся, просто прошу, щоб ви вислали мені ще раз: може, тепер приживеться. Бо в мене онуки дуже вже полунички люблять, а городець такий маленький, що нема ради.