Вісім. Жіноча мережева проза

О пів на шосту кожного ранку жертви безсоння могли бачити її в саду навпроти, коли вона, як тонконогий бусел, перескакувала з горбочка на горбочок з відром води. Вона скидала халатика й цілила крижаною цівкою собі в тім'я, потім з притлумленим вереском взувала домашні пантофлі й знову стрибала геть, подекуди зачіпаючи яблуньки алюмінієвим відром.

По суботах Стася Наумівна співала в хорі ветеранів, у неділю вона їздила на цвинтар поливати квіти і радитися з мамою. Потім — вечірній пасьянс і журнал «Новий мір». Вона була ідеальною жінкою — стрункою і мовчазною. Інколи її нога в панчосі, яка нагадувала дорогу чорнильну ручку, випадково виглядала з розрізу спідниці. Тоді Стася Наумівна швидко складала ніжки паралельно одна одній, як личить вихованій панні, і ховала все під столом.

Вона знала про свою досконалість. А особисте життя не склалося лише через те, що її червоний, як перчина, ніс псував загалом довершений і правильний, мов кристалічна решітка, образ. Стася Наумівна була настільки правильною, що на нарадах колективу та новорічних вечірках її характеризували не інакше як «кришталевої чистоти людина». Часом, коли хтось із колег зазирав до препараторської, вона ловила його неуважний погляд і сумно дивилася, як він мовчки зачиняє двері і йде геть — такою вона була кришталевою. Її руки, лікті, коліна, окуляри та підборіддя насправді зливалися з сотнями скляних пробірок і колбочок. Вона відчувала, як невдовзі крізь неї проходитиме світло, тому вікно в кабінеті Стася Наумівна затягувала чорною портьєрою.

Перспективний лаборант Іохне конче потребував для дальшої роботи кілька пляшечок спирту. Для цього він вирішив звернутися до своєї колеги в лабораторії.

— Чи не буде у Вас кількох зайвих пляшечок С 6Н 120 6— 2С 2Н 5ОН + 2С0 2, Стасю Наумівно? А ви часом не замерзли? — ніжно запитав лаборант Іохне, просуваючи крізь двері своє інтелігентне обличчя.

Стася Наумівна забула вдихнути повітря. Вогники в спиртівках затремтіли, дорогі чорнильні ноги жінки провели кілька невпевнених кіл по паркету, незаймана білизна халату Стасі Наумівни потягнулася до лаборанта разом з кишеньками:

— Що ви, пане Іохне? Від Ваших слів мені стало так тепло… — пролебеділа у відповідь колега і заходилася шукати потрібні пляшечки.

— Бо ото я дивлюся — ніс у Вас зовсім почервонів. Ну гаразд, я пізніше зайду.

Лаборант Іохне акуратно причинив двері і дістав з портсигара сигарету. В ту мить йому здалося, що за дверима, похитуючи автоматами з чорних вікон авто, мафія в сповільненому темпі розстрілювала магазин «Фарфор-фаянс». Падало багато скла, аж дзвеніли шибки вікон. Лаборант Іохне обережно зазирнув до препараторської. В нього під ногами розтріскувалися пелюстки розбитих баночок, у кабінеті нікого не було. Лише окуляри, що лежали на підлозі, розгублено і холодно дивилися в стелю.

— Ні, не встигнемо ми з проектом до кінця кварталу, — подумав лаборант Іохне, прихопив зі столу колеги на згадку календарик за минулий рік і пішов кликати прибиральницю.

Якщо хочеш без пояснень інтуїтивно осягнути суть явищ кічу, постмодерну й симулякрів, подивися на робоче місце водія маршрутки. Іконки, рожеві пластикові квіти, вимпели футбольних команд, русалка з бюстом, імператорська корона на червоному оксамиті, касети, газети, секундомір, який лічить час між зупинками, але не дає картини часу загалом, радянські рублі і ксерокопії доларів під склом. Водії маршруток, я думаю, — медіуми. Вони розвозять час, яким він є, від метра до спальних районів.

Читаю сторінки будинків по Набережній. Там електрикою написано добрі слова. Новий заклад з назвою «Цветной носорог» теж натякає на щастя.

Стою біля пошти, чекаю на Бегемота. «Міракл і Форк виборювали революцію» — каже стіна. «Гастролі Масковскава театра!» — каже табло на муніципальному годиннику.

Повз мене проходять двоє у крислатих ковбойських капелюхах, у кожного в руках велика пляшка пепсі-коли. Згодом бачу лисого чоловіка у картатій спідниці і білих гольфах, натягнутих на волохаті коліна. Як він гарно йде по київському снігу. Сумує, напевно, за своєю батьківщиною, падло.

Забігаю погріти носа до відділу фотографій. Там продаються рамочки для фотокарток і альбоми. Причому є готові альбоми, з усіма твоїми фотографіями за все життя наперед, але така послуга коштує дорожче, ніж порожній альбом. Прошу показати мені один, прикрашений ґудзиками та сушеним позолоченим листям. Цікаво ж все-таки! Продавчиня мені каже, що альбом запаковано, і вона його розпакує тільки в тому разі, якщо я його точно братиму. А звідки я знаю? Можливо, фотографії мені не сподобаються. І взагалі, може, там не повний набір, а так, до середини.