Вісім. Жіноча мережева проза

Несправедливо, що в цій частині міста так багато людського руху, дерев і лавок, на яких постійно змінюються мами з візочками. Життя триває від мами до мами, від порожньої пляшки до бомжа, а в Соняха у вікні — завжди дощ і водонапірна вежа. Недалеко від його дому є майстерня «Прирізування скла» — нехай би вони щось зробили.

До Соняха торкається жіноча рука. Не пафосно торкається, не так, ніби зараз станеться чудо, і воскресне Лазар. Тут усі живі, і ще стільки сніжного кальвілю в пакеті, що можна їсти яблука на різні теми, сівши на парапет. Але холод, і взагалі.

— Скажіть, це ваша робота? — киває дівчина в бік рекламного щита. — Я вас давно шукаю. Мене звати Люба.

— Моя, — усміхається Сонях і пропонує Лю пройтися вздовж трамвайної колії.

На питання «як вам це вдається?» Сонях відповідає, що починав з обслуговування заможних панянок.

— Та що ви кажете? — сміється Лю, і починає ходити по колу в легкій істериці. Сонях дивиться, як вона кружляє, схожа на вихор кленового листя. Довкола зима, а вона так ніжно шелестить між коліями, в серці міста, між лівою і правою кишенями, між ними кажучи, між ним і не ним. Він починає здогадуватися, де межі його самого. Він дмухає в Лю своїми поясненнями, посилюючи її кружляння. Заможні жінки часто лаються зі своїми чоловіками. В моменти сварок є такий особливий шик — жбурляти коштовності — подарунок йолопа — до туалету. Коли сварка вщухає, жінка не знаходить собі місця. І тоді на допомогу приходять вони — сантехніки жіночих душ, які знають, як дістати перлину з лайна.

Або ото ще було заняття — робити фотографії літніх жінок і розклеювати на столичних біл-бордах. Їм здавалося, що коли молоді люди садять їхні обличчя на клей і розгладжують їх валиками, — відбувається певне метафізичне омолодження, трансцендентальний масаж у Т-подібній зоні.

— Я стомився від роботи з такою легкою цільовою аудиторією. Тепер працюю з текстами, розробляю словесну карту міста. Тексти замовляємо шрифтовій компанії. Шкода, але тепер це не авторська каліграфія. А я часто сам клею плакати, як-от сьогодні.

— Клеїте?… — перепитує Лю.

— Ну так, на силікати, — уточнює Сонях. — Мене це заспокоює.

Він бачить, як Лю не має за що зачепитися поглядом, не знаходить потрібних літер, відривається і кружляє. Мимо пролітає авто, кидає рядно багнюки на узбіччя, ховаючи Лю в чорній воді. Вона розлітається тисячами розгублених краплин і зникає в лютневій сльоті.

Здається, взимку дороги посипають сіллю для того, щоб таких, як Лю — рибин у розпачі, перетворювати на солону тараньку. Ними можна постукати об стіл, посмоктати їхнього хвоста — а в очах порожньо. Але Лю жива, і пливе до маминих котів. Вона хоче кинути в одного з них свій сум.

Сонях тримає обома руками шибку, несе її до майстерні в сусідньому подвір'ї. Його розведені руки утворюють квадратні дужки. Сонях і справді почувається ніби [Сонях] в умовному способі — так, ніби світ обов'язково матиме його на увазі.

— Яке у вас холодне скло, — завважує Лю. — Нічого путнього крізь нього не побачиш.

Вона прикладає свої долоні до шибки, і на черевики Соняха крапає вода. Це відбувається дрібним шрифтом, у примітках до чогось великого, що пояснюють, як зняти квадратні дужки, поставити кому.

— Як це, чому я повернулася? — Лю бере Соняха за руку і швидко-швидко йде засніженою доріжкою. Попереду можна розгледіти поліровану поверхню ковзанки, що виглядає як жирний знак оклику в тексті — акцент усієї зими. Сонях набирає прискорення, легко і категорично підкреслює цей день правою ногою спереду, лівою ззаду — еееех, як чудово несе, бляха-муха!

— Хороша людина не може не проїхатися ковзанкою. Якщо вона її чемно пропустить, значить, у ній давно померло щось важливе… — посміхається Лю, і її гіпсовий кіт у наплічнику посміхається теж.

Професор Стаднік залишив своїй дочці у спадок жигулі, нову, як він гадав, формулу альдегідів і червоного, в прожилках, носа. Найімовірніше, Стася Наумівна берегла дух свого батька у препараторській, в одній з пляшечок з коричневого скла, і не хотіла, щоб його хтось знайшов — так часто і ретельно вона перебирала, як наперстки, баночки на полицях. По закінченні робочого дня перемивала йоржиком пробірки, зливала реагенти в раковину й сідала пити чай з цукерками. Поки для нього в колбі кипіла дистильована вода, Стася Наумівна планувала свій наступний день.