Вісім. Жіноча мережева проза

Лю підбирає антонім до слова «солодкий». Якщо солодкий рай підпалити, він обов'язково стане гірким на смак. Лю подумки погоджується на пекло з паленого цукру. Це буде нагадувати їй дитинство — вперті спроби зварити карамель у домашніх умовах.

Насправді як би не просувалася Лю в напрямку до смерті, вона все одно залишатиметься посередині чогось. Принаймні на фотографії, де вона між мамою і татом, між датами, між було і немає.

Лю відігріває рукою ще кілька морозяних пір'їнок на вікні, пасажири можуть бачити крізь скло та крізь її розчепірені пальці оформлення детепе. Детепе пропливає повз, разом з картузами міліціянтів і зім'ятими крилами авто, ніби (Лю навіть хочеться сказати: ніби нотний аркуш, писаний нервовою рукою Моцарта) красива подарункова обгортка. Отже, міліціянти пропливають поволі, як під час концерту народів СРСР на рухомому рядні вздовж сцени їхали троїсті музики. Мало хто виглядав так органічно на тому рядні: ні молдавани, ні киргизи не досягали тієї сценічної невимушеності, яку мали українці, по-козацьки переглядаючись, як заведено серед фольклорних виконавців. Так і ті міліціянти — ніби народилися для створення особливого настрою довкола дорожньої пригоди.

Крига під пальцями Лю тане, міліметр за міліметром автобус наповнює золото лаврських бань. По там-той бік шибки — золото, по цей бік — гарячі долоні Лю, і скло тане. Лю перегинається через вікно автобуса і летить. Довго летить і красиво. Аж от зачіпається поглядом за рекламний щит: «Коли ти Лю… то все навколо Ін…»

— Ну Лююююб, доцю, навіщо ти? — розпружується мама і відхиляється на спинку крісла. Вона відкладає вбік гіпсового кота, якого щойно тримала під єдиною лівою груддю. Їй до рук лягає торбина з вином, часописами, цукерками і гранатами.

Мама змушує котів посміхатися; вона лоскоче пензликом їхні вуса, а коти навзамін набувають того урочистого вигляду, з яким їх згодом поставлять на вікно і проріжуть у голові щілину для монеток. Гіпсові коти такі ж крихко-символічні, як ті, хто їх досі купує. Серед вінілу й пластику розбиваються в друзки яскраві скарбнички, уламки хвостів і очей, і монетки звідти, в принципі, мало кого врятують від злиднів, але цього завжди вистачить на триколісний велосипед чи морозиво.

— Люююб, ти знову маєш розмазаний вигляд, — запитує-стверджує мама.

— Він знову мене впіймав, — усміхається Лю.

Півроку тому Лю крокувала площею, долаючи хвилі асфальту — дотягнути до першої-ліпшої лавки. Але вона розгорнула книжку й пішла на дно паралельно до каналізації: її погляд заплутався в розкішному нашвуставі, який подекуди збивався на скоропис. В'язь червоної літери зловила Лю на довгих десять хвилин, її голова нахилялася до ліній, а губи витягувалися в трубочку — наслідували ці «о» та «у», надавали їм легкого усного життя, як леткий ефір. Лю знайшла себе з іншого боку столиці; вона гребла крізь вулицю з книжкою в піднятій руці, щоб не замочити її в каштанах.

Вздовж траси шлях позначено яскравими салатово-малиновими поминальними букетиками — лінійка наших життів, майже рівномірна. Але в деяких місцях скупчення цих букетиків якось особливо впадає в очі. Лю розуміє, що тут раніше стояли рекламні щити з текстом. Зачепившись за нього поглядом, дехто злітав на узбіччя. Лю точно знає, що автор не винен.

Лю досі шукає цього автора. Вона хоче знати, як виглядають його руки під час роботи. Як витікають його ріки життя зі шкіри в каліграфію.

«Значить, рулони забрали, відро забрали, ганчірки в багажнику. Ніби все», — подумав Сонях, побив об сніг носиком черевика і пересмикнув раменами, ніби збив температуру з градусника. Дарма збив, бо з рукавів вилетіли залишки тепла, яке жило в куртці, поки він стояв на драбині і махав руками. «На що заслуговують справжні чоловіки після роботи? Правильно, на смачне яблуко», — майнуло в голові, і Сонях потягнувся до пакету з обідом.

Він стояв під рекламним щитом. На заході випадав кармінний осад збовтаного вранці неба, між машинами снувала фарбована циганка з долонею ковшиком, а смак яблука на морозі був підкреслено зимовим. Якщо просунути голову до холодильника і з'їсти яблуко там, воно смакуватиме інакше, все одно не по-зимовому. І не ясно, в чому тут секрет.

Сонях ритмічно і меланхолійно жує (не те що його приятелі — жують активно і затято, як мовчазні позитивні герої чорно-білих фільмів), думає про ремонт домашнього вікна.