Вісім. Жіноча мережева проза

/Слухати пісню «Мамина вишня в (s/z)аду»/

Якось один хлопчик P., любитель інтелектуальних ігор, купив собі мега-велику коробку пазлів. І настільки він був цілеспрямованим, відповідальним і наполегливим, що дав собі слово — не вставати з підлоги, допоки не складе повну картину, запропоновану на кришці коробки. Не будемо уточнювати, що на картинці мала вималюватися пишна гола панна пензля голландського художника, але скажемо, що хлопчика Р. процес складання пазлів захопив не на жарт. Хлопчик перестав харчуватися, у нього відмовили рецептори, потім відмерли різні анатомічні системи, а він тремтячою рукою усе складав і складав свій мега-пазл. Щось не стикувалося. Хлопчик смертельно всох і перетворився на скарлючену гілляку, що красиво похилилася над сотнями розрізнених сегментів з очима, цицьками й ногами.

А все це через те, що хлопчик Р. купуючи пазли не звернув уваги на упакування, в якому бракувало аркушика «Укладальниця №…», зате на звороті дрібним шрифтом було написано: «Ґатунок III».

У містечку Свалява жила собі женщина М., і працювала вона в платному туалеті поруч з другою колією. Вона не замислювалася над тим, що вокзал — яскравий приклад усіляких дифузій, а туалет, своїм робом, — метафора природного колообігу. Ці два пункти досконалої транзитності так звично поєднувалися у свідомості женщини М., що вона залюбки обідала прямо на робочому місці.

Вона хазяйновито розгортала газетку з мисочкою тушкованої картоплі, відганяла долонею мух (а треба сказати, що в нас туалети платні лише з підлості, а не задля поліпшення комфорту) і, визираючи час від часу з віконця, наминала домашні харчі. Потім брала у відвідувачок гроші, видавала кожній рожеву серветку і знову заходилася чвиркати кислим червоним помідором.

Дивним видавалося лиш одне — її делікатний жест, коли вона акуратно втирала писок і пальчики чистою рожевою серветкою.

Я знала одну тітоньку. Вона працювала контролеркою в приміському транспорті, на животі у неї висіла червона сумка з двома залізними бубочками-застібками, а в сумці завжди лежав рулончик квитків. Тітонька дуже хотіла стати щасливою, тому перебралася до столиці й почала їздити в жовтому маршрутному таксі з гарним мужським іменем (це її теж відразу підкупило). Тепер у сумці лежали відривні талончики, і тітоньці стало легше знаходити і видирати з м'ясом щасливі квиточки (не всі, мушу сказати, бо вона не завжди могла точно порахувати циферки). Вона їх жадібно жувала, щоразу сподіваючись на щастя. За два роки роботи на маршруті «Європейська площа — Позняки» тітонька з'їла досить багато квитків. І, врешті, тріснула від щастя.

Була я знайома з однією дівчинкою. В неї на вересень червоніло волосся, а до грудня геть усе опадало ниць. Щоправда, її ніхто не називав «очей очярованьє» і не хотів фотографувати зі штативом. Її хотілося хіба що хвацько копати мокасинами.

Замерзлий автобусик, важко присівши на праві колеса, обертає Лю довкола Дніпра. Вона притискає великого пальця до шибки і робить собі дірочку у світ. Це поки що все, що дано бачити Лю — маленький діафільм у копійчаному кружальці, яке не дає чіткого уявлення про місце цієї зими в контексті глобального потепління.

А загрузнути на мості сумно. З моста не видно людей у яскравих пуховиках, схожих на поролонові костюми помідорів та огірків. Доводиться з усієї сили фокусувати погляд на прохуканому кружальці — інакше не уникнути цього сусідського, плескатого, як вареник, вуха з сивими волосинками. І цих старих рук не уникнути, по яких у кінчики пальців стікаються струмочки життя і поволі кудись випаровуються. Перстені стискають кожний палець, як горло, аби хоч якось перемогти це жіноче висихання.

Фініфтю та платиною не вдається зупинити Сахару. Лю шкодує і знову прохукує собі шмат світу.

До театру завжди сходяться найбільше хворі люди, щоб під час вистави викашляти всі свої печалі акторам в обличчя. На мости з'їжджаються усі водії, яким конче потрібно подряпати чийсь автомобіль і зупинити життя міста. Спокійна Лю перебуває між лівим і правим берегом, між вдихом і видихом, між купою таких дзеркальних речей, як день-ніч, і навіть між своїми ногами вона перебуває; між прізвищем і по батькові. Вона між сторінками лежить поглядом, вона між тим і між іншим. Це не вагання, а золотий перетин її життя.