Вісім. Жіноча мережева проза

Очевидно, серед дітей на подвір'ї ви не могли зняти штанці й показати всім свого пісюна. Ви не розуміли, як можна їсти з підлоги холодні макарони в дитячому садочку, а в юному віці вам було соромно за прострочені книжки з міської бібліотеки. Я вас вітаю: ви — інтелігент.

З такими людьми у мене своя валюта — металевий номерок, в обмін на який я отримую пальта, плащі та парасолі. Мені часто говорять, ніби я схожа на колишню балерину. Інтелігенти щиро вірять, що балерини пенсійного віку осідають у гардеробі. Я повертаю шию так, щоб ямка між ключицями виглядала особливо зворушливо, і на цей комплімент багатозначно посміхаюся.

Яка я вам, блядь, балерина? У мене пластиковий протез замість правої ноги.

Вчора моя подруга приходила зі своїм кавалером на благодійний концерт. Чоловік не вів її під лікоть, як заведено. Під рукою мужчина ніс картонну коробку. Я бачила в очах Люсі надію. Коробка — символ лібідо. Там є щось таке, що ми згодні бажати вже тепер, авансом.

Кавалер поважно поклав коробку на підлогу. Потім розшнурував свої вуличні черевики. Люся стояла, як жирафа у вогні, і мовчки дивилася на його тонкі маслаки, що випиналися з-під штанів, і на шкарпетки. Кавалер дістав з коробки накладне волосся, лаковані штиблети і «метелика», взувся, причепурився і передав коробку мені на зберігання. Я видала йому металевий квиток до раю. А Люсі — до пекла. Дарма вони не взяли бінокля: там дуже цікаво.

Колись я ставила чарку з бабиними щелепами проти сонця і довго роздивлялася, як вони там бовтаються, а потім завмирають. Такий прозорий бурштин з рожевими тілами всередині. Коли щелепи витягнути з води, вони пахнуть солодкаво і незвично. З усієї родини тільки мені випадала честь підносити щелепи бабі. Вона тулила їх до рота, прицмокуючи кінчиком язика, а потім притримувала їх губами. Тому здавалося, що баба постійно говорить зі стуленим писком «и-у-и», «и-у-и».

Бували рідкісні хвилини щастя, коли в діда випадало скляне око. Тоді я мчала з ним у жмені, лягала в траву й піднімала око над собою — виходило, ніби на небі є Бог.

Якось око закотилося між дошки. Я цілий день просиділа на підлозі, намагаючись дістати око алюмінієвою ложкою. Але воно вислизало, як квашений помідор у банці. За це дід угрів мене по спині костуром, і відтоді я не згинаюся. Багато хто переконаний, що це в мені говорить пиха. Багато хто вважає, що я балерина. Я ж дізналася, що частини тіла можуть мандрувати світом. Ми — ртуть, ми — рідкий метал, ми отруюємо всім життя і при тому пекельно красиві.

Ви, до речі, читаєте зараз ці рядки і навіть не помічаєте, що їх написано англійською. Просто ви настільки досконало її знаєте, що ваш мозок миттєво перекладає текст українською. Якщо не вірите — дайте почитати цей текст, наприклад, росіянину. Він напевно відчує якийсь ментальний дискомфорт. І недарма. Багато росіян скаржаться на недостатній рівень знань англійської мови.

Так, я навчалася у спецшколі. Дві заплетені коси, денний розклад на внутрішніх дверях шафки, подушка трикутником на краю ліжка. Слово «дисципліна» і тепер прочитується на моєму підборідді. Чоловіки думають, що там у мене чарівна ямка. Насправді то відбиток великого пальця директриси.

На заняттях з ядерної безпеки багато дівчат виривали собі волосся гумовими протигазами. Фізична культура полягала в тренуванні пресу, розтягуванні ніг, витримці. Кожну вправу супроводжувала фраза наставника «вам єщьо рожать!», що мала означати перетворення наших тіл на щось суспільно корисне. Іноземна мова давала уявлення, що таке безконечність:

— вікно — вікно — стіл — стіл — пішохід — хи-хи-хи, пішохід — заборона — хе-хе-хе, заборона

— Вийти геть з класу! Я тобі похихикаю! Зараз кров'ю вмиєшся!

І вони вмивалися кров'ю.

За дванадцять років багато хто зламався. Інколи я зустрічаю їх на вулиці, вони говорять самі зі собою різними голосами. Шкода, що вони не дійшли до пристойного рівня граматики. Говорили б повними реченнями.

Але вас, напевно, цікавить, де моя нога. Я думаю, в Індії. Я не могла втекти зі школи разом з приятелькою. Тому ми розпиляли мою ногу бензопилою «Дружба» (дівчата в такому віці люблять символізм), і я віддала свою кінцівку подрузі. Вона обіцяла носити її всюди зі собою, де б не була. Тепер я певна, що на світі не залишилося місця, де ще не ступала моя нога. Я вірю, що це так. Школа виховала в нас сильний характер. І ми як ртуть — абсолютно повноцінні і прекрасні в кожній своїй окремій краплині.