Вісім. Жіноча мережева проза

Коли до Соньки почали приходити улюблені кавалери на вечірки і залишатися зі мною або супроводжувати мене у моїх справах, я розуміла, що робила зле, бо спекулювала своєю природною перевагою — ногами (у Соньки їх не те що не було — вони здавалися майже непомітними). Зазвичай вона зовсім не заперечувала проти спільного користування чим завгодно. Але з тим, що її кавалерів більше приваблювала я, вона змиритися не хотіла. І бідне дівчисько боролося, як могло. Підпільно боролося зі мною, але позаяк то було безперспективне від самого початку і зовсім не залежало від засобів, Сонька вела боротьбу зі собою. Ці бої інколи виливалися у шедеври, якими ми завішували кімнати, а інколи — в її зашкалену активність. Вона кидалася вивчати усі підряд мови, доступні мені, писати кільканадцять щоденників з художніми аплікаціями і ненароком залишати їх у полі зору своїх друзів обох статей, грати на кільканадцяти інструментах одночасно і застосовувати увесь арсенал бабусиних рецептів покращання зовнішності — від масок з яйця та огірка проти вугрів вульґаріс до приміряння на розмір більших ліфчиків.

Однак треба віддати їй належне: тоді Соньці й справді вдалося організувати багато цікавих заходів, проте кожного разу, коли справа доходила до презентації, у неї раптово вселявся дідько скромності, який силоміць опускав її очі на перший поверх і стишував голос до непристойної позначки 0,1. Усе, що вона говорила, ставало штучним і незначним. Не дивно, що на такому фоні повигулькували нові зірки місцевого масштабу — кілька поетес, кілька новелісток, інтелектуа-лок, бардок і жменька графоманок-німф (не плутати з німфоманками). Усі — шляхетні дівиці, усі гідні свого звання, але за свій успіх вони мали дякувати Соньці і… мені.

Куди й поділася наша ідилія, наші гілки бузку в черевиках, наші зачаровані письмена в мильничках, мишоловках і цукерницях. Раніше ми жили так, що могли щомиті зібрати увесь мотлох і викинути його з дому через вікно. А з мотлохом — і себе: таким повним був кожний момент, вивершеним і досконалим. Було, та загуло. А може, воно таким було тільки для мене? Сонька струмувала попри стіни, цівочкою мертвої крові вислизала з дому, цідила стишеним голосом і навіть забула про свої CD і гаудесів.

Я ж, своєю чергою, визнаю: не робила нічого, щоб завадити подіям розвиватися в тому небезпечному руслі.

І от якось вона відчула, що вичерпалася у боротьбі зі мною. У боротьбі, яку вигадала вона сама. І вирішила бити відвертістю. Саме того дня, коли я отримала у подарунок нові бразильські босоніжки з зав'язками зі щурячих хвостиків, вона вручила мені конверта з листом, у якому літери були виведені дбайливим старослов'янським шрифтом. Жодних тобі захованих цидулок, жодної єгиптинізації…

«Я тобі заздрю. Я тобі заздрю і ненавиджу тебе. Ненавиджу, і нічого не можу вдіяти. Я погана. Бо цього не можна робити, не можна заздрити. Це не ввічливо, кажуть. Але хіба ж я винна, що ти якогось біса взялася на мою голову? Хіба ж я винна, що в тебе є всі й у тобі є все? Я не така, як ти! Я не можу бути такою, як ти! Бо тобі все вдається. І я тобі заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Заздрю. Бо ти запинаєш свій плащ на всі ґудзики аж під горло і не ходиш на підборах. Бо тобі дарують квіти без целофану, і таксі відвозить тебе задурно на день народження. Бо твоїм іменем названо ательє весільних суконь. І, врешті-решт, тому, що всі ці Сашки-Андрії-Володі-Олеги-Ігорки-Тараси кидаються наввипередки до твоєї цигарки, навіть коли твоя запальничка сама спалахує перед їхніми очима. Я тобі заздрю — і крапка!

Я не вмію так жити, як ти. Я не можу. Я — не ти. Ти — не я. Ми не раби. Раби не ми. Чуже зілля. Одна сім'я. В ній мої брати, яких ти звела з розуму. Причинні сестри. Замучені батьки. Замордовані домашні гієни. Скалічені акваріумні рибки. Недозваблені екваторіальні гвінейці. Безбороді безприбуткові брунейці. Розхристані безборонні (бо вже з добре тисячоліття несущі) каппадокійці. Уся велика родина людства».

Чи варто казати, що я була вкрай спантеличена? Я уявляла, як Сонька потайки чаклує, аби кожний поцілунок, що я отримувала від котрогось із залицяльників, перетворювався на струп, гнійник, комедон, бородавку чи рубець. Мені ввижалося, що вона знаходить мою кнопку Off, і щосили тисне на неї, і тисне, і тисне… їй раптом дуже закортіло звільнитися від мене. Від гніту. Але я своїми бразильськими босоніжками твердо стояла на землі, і жодний ані Alt, ані Ctrl не в змозі були мене зрушити.