Вісім. Жіноча мережева проза

Я сейчас полечу.

— Тааааня! Таааня! Проснись.

— Так, я знаю достеменно, що доктор Он Лайнів — дитячий офтальмолог і що його кабінет міститься на п'ятому поверсі цього будинку. Я була в нього вже тричі, за попереднім записом. Як немає дитячих лікарів? Як онкодиспансер? Для сетерів? Ірландських… А можна, я тоді просто піднімуся на п'ятий поверх? Ні, у мене немає зі собою сірників. Ножів теж. О Боже, та що це таке, врешті-решт?! Де це чувано, щоб в онкодиспансерах для ірландських сетерів перетрушували жіночі торбинки?! Заберіть свої руки, панянко! — чого мені вартувало стриматися, аби не вирвати торбинку з усім моїм косметичним начинням від тієї фарбованої гарпії! Тьху! Потвора зизоока!

Я вибігла на п'ятий поверх будинку, який ще донедавна вважали поліклінікою на вулиці Полупанова — і справді, табличка окуліста з дверей кабінету доктора Лайніва зникла. Натомість підлога почекальні була свіжорозкреслена пунктирами для вольєрів. Втім, у кутку ще стояло старе відро з написом «Очні помиї», яке приберуть, напевно, завтра. Або замалюють напис новим — «Онкопомиї». Але мене це не здивувало. Мене давно нічого не дивує. Відколи відкрито, що нетілесне цілком у змозі лікувати ескулапи, відколи вік визначають тим, на скільки років виглядає твоє тіло. Відколи зрозуміла, що світ має нас на увазі, має нас у підсвідомості, має нас. Відколи осягнула, що кожне прокидання зі сну — то маленька смерть. Тому мої сни аналізує лікар до очей (бо ж бачу їх очима). А позаяк виглядаю на школярку, лікар мій — дитячий окуліст. Все просто, без ускладнень, без зайвої бюрократії. Світ самоствердився у своїй і в нашій зовнішності.

Я підійшла до дверей, за якими відбулися останні три сеанси, ритуально опустилася навколішки і зашепотіла у хвилясту щілину під клямкою. Мене слухав той, до кого це стосувалося.

Минулого разу я розповідала про свою пригоду в темній кімнаті, під пильним наглядом доктора Лайніва. Він нап'яв своє дзеркальне кружальце і невідривно стежив, аби кожне моє слово було правдою. Не знаю, які там механізми застосовують ці лікарі новітньої школи «Око-Сон», але я мала говоритиоднимсловомбеззупино-кінепереводячидуху, а він усе-все бачив у моєму оці.

Я набирала повні легені повітря і висмалювала весь опис спазму, що міг пояснити таке катастрофічне погіршення зору.

— Самотність — то погано, лікарю? Я боюся, що то зле, бо мені добре.

— Самотність — то ніяк. Ти нікому не віддаєш, але і не отримуєш. Це нуль. Ти живеш на нулі. Але цей нуль може бути не лише зачарованим нерозривним колом, а й довершеним, ідеальним колом. Колом — діамантом, колом — сонячним диском, колом — німбом Христа, колом — оком Крішни.

А потім доктор рівним розміреним кеглем дріботів:

«Вихідні умови. Пляж, ще холодний Дніпро. Вологий пісок. Спиною до неба. Ноги — на ширині плечей. На зап'ястках — бутафорський бинт.

Ескалація. Червона жилка (ртуті) пробігає на Схід до поділки 37,9. З гарячої, як запалена пахва, води повільно, повільно, повільно виходить слон.

Рефлексія. Божественні тварини. Божественно повільні. Божественно великі. Нетутешні. Боги. Спочатку було слово (перекреслено, виправлено: був слон).

Кульмінація. Насадження на бивень. Думки про еротичне збудження — недоречні, зайві.

Ар'єр-консеквенція.

— Мені потрібно змінити стать.

— Так, у нас є така послуга, але записуватися треба заздалегідь, за вісім місяців.

— Ви не зрозуміли. Мені потрібно стати Богом. Імплантуйте мені бивні.

Лікування. Дієта № 1-5-7 за Сьюзан Веґа».

Починалися перші дні з Сонькою. Відрізок кільканадцяти мільйонів секунд. Часу, який не існує. Як і Бог. Втім, хто ще сьогодні вірить у те, що Бог не існує? Темні, неосвічені невдахи.

Ми познайомилися під час вступних іспитів до Інституту шляхетних дівиць. Відразу з'ясувалося, що цікавимося подібним безглуздям і що божевілля у нас — однієї групи. Тоді ж таки й вирішили разом винаймати помешкання. Першого навчального дня, після пар, ми вдвох купили шпалери з добірного, крупнозернистого наждаку, обклеїли ними наше житло, і зажили у ньому душа в душу, чи то пак, ніздря в ніздрю.

Щоранку ми хапали канапки з дьогтем, що їх приготувала Сонька на нас двох, і підстрибом гнали до нашого жовтуватого, як дзьоб папуги, корпусу — закусувати гранітними породами наук. На заняттях вона багато малювала, поки я писала конспекти; потім вона писала конспекти, а я писала записки; потім ми разом розвивали теорію про несправжність фізики на прикладах непоєднання зарядів плюса і мінуса душ, тіл, запахів, бажань. В авдиторіях завжди було тихо, як під подушкою, тільки студентки шаруділи легенько, виділяючи кров'ю з пальця, немов маркером, текст, схилившись над своїми колінами. Я завмирала у тій тиші і писала Соньці закодовані послання приблизно такого змісту: