Вісім. Жіноча мережева проза

Зміст — у його традиційному розумінні — був зовсім не обов'язковим елементом листування. Одного разу я написала: «Бжн пмдр, пглн нвт гнл», маючи на думці: «Обожнюю помідори, поглинаю навіть гнилі».

Граючись мовою, ми любили замінювати усі голосні літери в слові на «і». Так, нам здавалося, слово звучало патріотичніше. Сонька запропонувала замінювати усі голосні на м'який знак, звук якого теж винайшов минулого року професор з її кафедри у нашому Інституті шляхетних дівиць. Я трохи знала того професора, бо в нього мені довелося писати невеличку наукову розвідку про вік і будову тіла Адама та Єви. Гарний чоловік, йому можна вірити.

Коли ж розваги вичерпувалися, ми запрошували коханців і перетворювалися на склодувів. Інколи я опинялася поза грою, бо мої легені виявлялися не досить сильними, щоб змагатися. Я тішилася старою корисною звичкою — завжди мати при собі швейцарський ніж. Тоді я відкорковувала пляшку, а в коркові залишалася одна ледь помітна дірочка — як у вені після улюблених ін'єкцій. Я відкорковувала, ще і ще — аж поки набридало вводити ін'єкції в голівку пляшки. Тоді я вкладалася у кутку на м'яке крісло, і груди розлягалися собі довільними пляцками. Байдуже — це коли їх не надимаєш, не підкреслюєш лінію пиптиків для досконалої траєкторії. Втрачаючи регуляторну функцію двох ґудзиків (праворуч — тиснути, ліворуч — смоктати), вони собі втомлено стирчать, як антени тамагочі, найновішої японської моделі. Мої пиптики — мої антени. До речі, Сонька собі вставила модні імпланти очних яблук на кінчики грудей. Я також не гребувала модними тенденціями, і розмістила імпланти молочних залоз на плечах — у тому місці, де моя прабаба пришивала поролонові підплечики.

Не знаю, чи саме це стало причиною, але невдовзі я захворіла. Моя лімфа начебто зіпсувалася, і мені був потрібен донор жовчі. Але про все це я ще не знала, сидячи в кутку й спостерігаючи за Сонькою в розпалі розваг.

В еротичних ігрищах Сонька понад усе любила екстравагантну пенетрацію. Для неї кохатися означало встромляти цвяхи у вуха або розігнуту канцелярську скріпку — в отвір соска чи просто під шкіру. Будь-чим вона проникала в коханця, доводячи його до знемоги. Я навіть не знала, кому з них заздрити в моменти нестерпного екстазу.

А коли коханець засинав, вона відрізала його нігті. Потім ми їх збирали у мішечки, зшиті з клаптиків сечових міхурів студентів міжнародного економічного університету, які провалили сесію. Такі мішечки того літа стали неодмінним сувеніром усіх туристів чи просто прогресивних інтелектуалів, і кожний пристойний митець на Андріївському мав набір з них — чотирьох кольорів.

Ми брали нігті зі собою кожного разу, коли ліньки було готувати вдома. В «Пузатій хаті» або у «Швидко» ними можна було присмачити пластмасового коржика або каучукову кулешу. (Як відомо, вважають за моветон до білкових страв з жовтої раси додавати чоловічі нігті. Можна жіночі акрилові, нарощені тільки раз, південніше від Чорнобиля, і тільки цноткам, але кожна з нас мала правило — не зваблювати незайманок).

Десь у той час я захопилася альтернативними методами очищення лімфи. Як я вже згадувала, однією з провідних авторитеток у цій галузі (як і у всіх інших) вважали Сюзан Веґа. Вона пропонувала вживати тільки те, що належить білій расі, і тільки те, що виховане на традиційній основі. Від неї я також дізналася, що поклавши у конверт повзучу рибку, зловлену в коморі на підлозі і зв'язану у брам-шкотовий вузлик білою нейлоновою ниткою, можна бути певним, що лист неодмінно знайде адресата, навіть не маючи на конверті усіх належних реквізитів. Так я шукала свого донора. Але жодний метод не допомагав.

І я зважилася на останнє — вирішила спробувати волосяну дієту. Усі зелені лимони, кавуни й латунні клямки, нігті, цвяхи й скріпки я замінила волоссям. Я їла його руками, насипала в тарілку, кип'ятила, намотувала на виделку і просто смоктала з пляшки. Я їла чорняве, біляве і рудувате, сиве, підмальоване і натуральне волосся різної довжини, з лупою і не сполоскане після кондиціонерів, підживлене бета-каротином і з посіченими кінцями, хвилясте і пряме, м'яке і дротянисте. Згодом я почала розрізняти на смак вік власників волосся, їхні прибутки і навіть подробиці особистого життя. Я й сама стала схожою на волосину.

Але час невблаганно втікав. Крізь пальці. Крізь пальці втікали вода, пісок, бульбашки, усі мої помилки, хімічні реакції і моя лімфа — усе це витікало з мене. Вона сочилася з несподіваних тріщинок на ліктях чи на хребті. Я щоразу заклеювала її скотчем з коров'ячого язика, але все одно почувалася, як підтоплена яхта. На щастя, про це ніхто не знав. Ніхто, крім доктора Он Лайніва. Йому я розповідала про те, як волосини в'ються вздовж мене, про те, що я втратила відчуття межі між нутрощами і зовнішністю. Йому я розповідала, що коїлося з Сонькою…