Вісім. Жіноча мережева проза

«Зоїчко, буду не раніше ніж о восьмій — у нас тут з пацієнткою проблема, починайте без мене», — сказала в телефон Тамара Петрівна, затуляючи серпневий пейзаж своїм переповненим бюстгальтером індивідуального пошиву. В шафі на решту Тамари Петрівни чекав новий креп-жоржетовий костюм у маки, куплений спеціально до ювілею Зоїчки, а під столом дивилися носиками в один бік красиві лаковані босоніжки, прошиті золотою ниткою. Щоденний запах фурациліну, гірчичників і клізмової гуми — традиційних ліків зразкового будинку для старих — міцно вчепився у тканину робочого халата головлікарки, ба навіть у вміст її сумочки. Тому Тамара Петрівна щедро обливалася з пляшечки парфумами «Кармен», а в дні прийому партійних делегацій — «Бить может». Це давало жінці змогу відчувати себе неоднозначною і час до часу кокетувати. В кінці коридору гомоніли стардомівські санітарки, їхні голоси ковзали по мокрому червоному леноліуму і вилітали геть крізь пожежну решітку. Усі п'ять поверхів закладу були насичені випарами перлової каші, хлорки та яблучного компоту. Однак перше, що торкалося тебе з порогу, було тепло закутаних у байкові халати тіл, які совгалися возиками, пішки, на двох чи на одній нозі уздовж блакитних стін.

Ховали бабу Галю, яка потяглася серед ночі за судном і впала з ліжка. В її віці тіло кришиться легко, як тиньк зі стелі. Вирішили впоратися, як завжди, своїми силами. Бо ж мешканці будинку самі вирощували картоплю, кукурудзу, помідори, у них був невеличкий свинарник і кілька корів. Попри те, з естетикою ніяких проблем не було: трояндові клумби уздовж високого дротяного паркану, мальви. Усміхнені обличчя даунів, що грілися на лавочках, були схожі на соняхи — дивилися на тебе з цікавістю, повертаючи голівки за твоїм рухом. Дядько з коробкою шахів нагадував букове дерево, у якого замість гілляк стирчать руки і милиці. Лише церебральники додавали загальному пейзажу чогось глибоко осіннього своїми заломленими ліктями та рисками болю на чолі.

Труну мали виготовити своїми силами. Дурник Петя і його друг Василь мали добру практику теслярства, проживши в будинку більше ніж двадцять років. Щоправда, в Тамари Петрівни місяць тому одружилася донька, тому багато чого з будматеріалів пішло на шалаші, лави і таке інше. Отож вирішили знайти щось підходяще з деревини й хутко поховати бабу за стардомівською нивою, біля дамби. Малюсіньку бабу Галю поклали у велетенський ящик з-під помідорів, занесли на край поля, опустили в яму і засипали колгоспною землею. Тамара Петрівна дочекалася хлопців, переконалася, що все гаразд, напнула газову хустинку на лаковані кренделі і гайнула на ювілей до Зоїчки.

Наступного дня до будинку завітала обласна комісія. А де тут у вас славетна баба Галя, довгожителька і трудівниця, яку би ми хотіли нагородити почесним орденом, запиталася комісія. Наша баба Галя якраз померла смертю заслуженої колгоспниці, в повазі товаришів і з відповідними вшануваннями, запевнила Тамара Петрівна. Сонячні дауни на лавочках ствердно закивали голівками, виказуючи свою довічну повагу до баби Галі. А тим часом Петя і Василь хвацько махали лопатами й наближали бабу Галю до другого пришестя. Якщо стати на пагорбі, то можна було побачити, як дві фігурки кошлатих дурників біжать через поле з ящиком у руках, у якому торохтить баба Галя. Її переклали до труни і поховали прямо на подвір'ї закладу як найповажнішу мешканку будинку, серед майорану та чорнобривців.

Член комісії, котрий якраз вийшов оглянути могилу, нахилився поправити стрічку від облмедсоцпросвіти, буркнув собі під ніс: «Тю. І що це так смердить?» Розгублена Тамара Петрівна про всяк випадок відповіла: «Бить может!»

«Не может бить», — замислено проказав член комісії, дивлячись на білі роки народження і смерті баби Галі на чорному фоні стрічки.

Мій знайомий професор Коник був дуже самотньою людиною. Прикро визнавати, що твої дитячі спогади ніхто не хоче слухати всоте й у твоєму картатому пальті живе старість, як би ти не пшикався з пульверизатора. Тому пан професор подумав-подумав, та й вирішив завести собі живу істотку. У нього на підвіконні поселилася муха Маруся, яка щиро полюбила професорський борщик зі сметаною і свіжі столичні сосиски. Професор Коник щовечора сідав біля вікна, дивився на захід сонця разом з Марусею, милувався, як у її крильцях виграють блакиттю й сріблом хмари, слухав її жіноче дзижчання. Пан Коник навіть заліпив щілини на підвіконні пластиліном, а між рами понапихав кульки вати, щоб разом пережити зиму в теплі. Часом Маруся сідала на носа Конику і пильно дивилася в його подвійні професорські лінзи. Дід був розчулений такою увагою і, попри нестерпні лоскоти, муху не зганяв.