Вісім. Жіноча мережева проза

Він не знав, що муха Маруся в ті моменти просто розглядала в окулярах своє зелене черевце. А коли одного вечора старий Коник помер, муха розпусно залізла йому до носа, потім зробила кілька мертвих петель над тілом старого і полетіла геть. Бо ж у нашій країні жінки живуть довше, ніж чоловіки, хай навіть і на кілька днів.

У провінційному жидівському містечку жив старий фотограф, який називав себе «Дон Педро, іспанський літун». Він припадав на праву ногу, на животі носив німецьку камеру «Belca Werk», а густі брови фарбував сажею. Дід сидів на лавці у парку, зупиняв юнок і пропонував їм сфотографуватися. У такі моменти він розігрував сцену, ніби стара фотокамера не спрацювала, і дівчатка якимсь дивом опинялися у нього вдома.

Дон Педро діставав штативну камеру зі щілинним отвором і спалах, додавав у нього якихось порошків і починав розповідати дівчаткам, як він милується тонесенькими судинами на їхніх пальцях, коли дивиться на них зблизька крізь вогонь розпеченої лампи. Як їхня осіння шкіра нагадує йому світлочутливий папір, вкритий розчином азотистокислого срібла. Як він, Дон Педро, буде доти дивитися на їхнє голе тіло в темноті, доки не проявляться бажані лінії. Тут спалах бив у серце різким білим болем, і дівчатка поринали в солодку непритомність димової завіси.

Мало хто з дівчат пам'ятав, що саме їм довелося робити в будинку старого фотографа. Залишався лише спогад про скрипіння дощок під ногами і запах підгорілого молока в сирому парадному. Згодом дівчата катастрофічно швидко старіли: за рік втрачали три роки життя. Їх неможливо було розпізнати серед зморщеної макухи з листя у тому самому провінційному парку.

Були й такі дівчата, на котрих ніяк не діяв дон-педрівський сеанс сепії. Вони лишень швидко старіли внутрішньо, сідали до телефону і дзвонили у прямі ефіри на телебачення. Вони ставили телефоністкам питання відповідно до тематики передач, але коли їм надавали ефір, вони мерзенним старечим голосом запитували гостей передачі: «А чому ви, суки, не розмовляєте державною мовою?!» Увімкнувши деякі телевізійні канали, ви і тепер зможете розпізнати далекі голоси цих дівчаток.

Моя приятелька 3. була нещаслива в особистому житті. Її тягло до нетривіальних мужчин. Тому вона не раз виносила шматки свого розбитого серця з квартир, де мешкали скульптори надгробних пам'ятників, художники-ілюстратори, режисери незнятих картин і навіть барабанщики з університету культури. Однак найбільше приятелька 3. погоріла на письменниках, які роками пили в кредит на Подолі і розповідали їй, як вони «пишуть книжку». Від однієї цієї фрази приятельку 3. нудило, тим паче, що ця категорія мужчин норовили оселитися в її квартирі.

Якось вона зіштовхнулася з прекрасним довгокосим юнаком декадентського вигляду, який просто приклав пальця до губ і виразно прошепотів: «Тс-с-с». Приятелька 3. подумала: «Він, напевно, митець, до того ж — німий!» І вони почали жити разом.

Котрогось ранку приятелька 3. зауважила дивне світіння на балконі. Там стояв юнак, у якого виросли крила. Він людським голосом сказав: «Ізвіні, я пішу кнігу. Кнігу Жизні». І вознісся на небеса, у своїх справах.

Приятелька 3. подумала: «Мало того, що не чоловік, а янгол. Так ще й москаль». Цим мистецький досвід моєї приятельки 3. завершився: вона успішно пов'язала долю з колишнім офіцером радянської армії.

Якось дві дівчинки, О. та А., їхали потягом в одне місце. В обох були зі собою величезні торби з калачами, салом і солоними огірками. Їхній кінцевий пункт був у незручному місці: потяг там зупинявся лише на хвилину, та ще й о четвертій ранку. Обидві дівчинки дуже боялися проґавити свою зупинку. Тому практично всю ніч простояли в тамбурі. Одна з них почула за вікном жаб'яче кумкання, подумала, що то рідна станція, і почала на ходу викидати свої торби, а згодом і сама вистрибнула геть. Причому дуже невдало. Інша дівчинка мала добрий слух і відразу зрозуміла, що то не їхнє болото з жабами і що виходити ще не час. Тому вона успішно дісталася дому й подякувала мамі з татом за те, що колись вчилася у музичній школі грати на тромбоні.

Знала я одного хлопчика О., який викладав курс естетики в університеті. Надто він полюбляв період австрійської сецесії, французьких експресіоністів і наївне українське малярство. Однак хлопчик О. постійно перебував у полоні дитячих страхів. Якось хлопчик наївся вишень з кісточками й одразу згадав заповіт своєї мами: «Не їж вишень з кісточками, бо з дупи проросте дерево, і ти так і будеш з ним ходити, як останній дурень». Хлопчик занервував, як то буде виглядати — естетично чи ні. І скільки дерев може прорости з кількох кісточок. І взагалі, що б на це сказала мама. Так він і помер, від нервового виснаження. Але з нього проросло дерево, яке навесні розквітло, щоправда, плодів не дало. Проте стало свідченням того, що мамина любов пускає свої життєдайні пагони завжди.