Галина Тарасюк - Блудниця вавилонська

Удома — хронічно невдоволена свекруха. Але мовчить. Ненавидить тебе тихо, без сварки. Мовчки терпить. Щонеділі і врочистих свят іде до церкви. Молиться за твою пропащу блудливу душу, просить відпущення гріхів за ненависть до тебе. Але це не помагає. Ти й далі «блудиш» із сатаністами-екстрасенсами, а тому свекруха далі тебе терпляче ненавидить. Хоч давно живе у літній кухні, але її ненавистю просякнуті навіть пороги у вашій новій кам’яниці, і ти постійно перечіплюєшся через них, її згадуючи.

У кам’яниці — Михайло. Хронічно всім задоволений. Перекошеною, скрипучою, як стара фіра, мамою, тобою, блудливою і зрадливою, своїм бездарними життям із примітивними радощами і тупими жартами підпилих «колєґ» по тракторній бригаді. Повертаючись із чергових своїх блудів, ти чесно розказуєш про чергового «патріарха», одинокого, забутого Богом і славою, який потребує твого співчуття і борщу, про невизнаного, як і ти, поета, якому давно нікому читати свої вірші, крім тебе, про відомого художника, в якого помер на голці єдиний син-наркоман, і ти бесідами про вічне зцілюєш його напівмертву душу… Ти навіть іноді лягаєш з ним у ліжко, але як сестра, бо він уже давно нічого не годен, тільки плакати тобі в пазуху і малювати твій портрет в образі Оранти. Якби між вами щось нечисте було, він не малював би тебе святою…

Михайло уважно слухає, лупає чистими, як у янгола, очима, і каже:

— Я вірю тобі, але колєґи не вірять. Кажуть, що ти курва.

— Не слухай колєґ, — радиш лагідно, береш чоловіка за руку і ведеш до ліжка. Серед білого дня. Але він, біднятко, скучивши за тобою, не боїться, що будь-якої секунди в хату може нагрянути стара, яка й так, побачивши свою блудливу невістку, кола круг кам’яниці намотує та «тонкий голос подає», покрикуючи на безневинних курей у той час, як ти кохаєшся з чоловіком солодко й ніжно, щедро оплачуючи всі його страждання і приниження п’яними, грубими односельцями, бо сама така — принижена теж приниженими. Упосліджена упослідженими. Застрахана застрашеними. І не відаєш, як розірвати це зачароване коло. Вічне.

Ти цілуєш Михайла у бивень, розм’яклий від щастя й любові до тебе, як запечатуєш, і кажеш, що завтра їдеш до Києва. Туди, де не знають, що ти проста сільська вчителька, і де ти зможеш зажити слави цілительки і ясновидющої, на яку ти вчилася. І заробиш багато грошей. Так буде. Ти впевнена в цьому, бо ти справді ясновидюща. Провидиця і пророчиця. І ти знаєш, що все у вас буде добре. Ні, найкраще! Що ти скоро розбагатієш і забереш їх із Даночкою у столицю…

В останніх словах ти брешеш, щоб заспокоїти чоловіка, бо знаєш насправді, що того ніколи не буде. Буде все: гроші, популярність, підкорена тисячолика юрба, але того, що ти обіцяєш Михайлові, — ніколи не буде.

Тобі від цього знаття хочеться плакати. І ти плачеш. Ви плачете удвох. Кожен про своє. Хоча… за одним і тим же, чого між вами нема і ніколи не буде… А могло бути…

Цілий день ти добра, уважна, пестиш Данусю, обдаровуєш подарунками, привезеними з міста. Вариш-шквариш на кухні. Миєш-переш. Хмарний писок свекрухи розпогоджується. Вона, бідна, знає, що безсила перед тобою, безсила перед твоєю силою і готова на все, аби лиш ти була коло дочки й Михайла, бо знає, що він однолюб, і боїться, щоб він «розумом не звередився» через твою зраду.

Але ти… Ти безсила перед своєю судьбою, а тому завтра тебе вже тут не буде — на цьому подвір’ї, у цім райцентрі, який здається тобі страшною вирвою, трясовиною, що от-от поглине тебе з головою. Ти боїшся Учителя. Бо впізнала того, хто ховався під його личиною. Ти не хочеш бути ані зомбі, ані психотропним апаратом, що зомбує розгублені маси. Бо знаєш, що і хто за цим стоїть. Ти не бажаєш бути вічним рабом системи, бо ще свіжі у пам’яті спогади про Вакара і всіх тих «кураторів», які тобі перепаскудили життя. Ти рада, що вони знайшли Кашпора, однак ти не певна, що тебе лишать у спокої: батьківщина ж у небезпеці. Але ти не можеш повернутися до себе колишньої, бо уже виросла із себе, як із учнівської форми. Ти не можеш повернутися додому, бо твій дім зруйнували плітки, поголос і брехня. І хапаєшся за соломинку… переконана, впевнена, що вирятувати з цього намулу тебе може тільки один чоловік — зелепух Родіон, і ти їдеш шукати його, і знаходиш — у Києві на Хрещатику.

Звичайно, побачивши провінційну провидицю і цілительку у фойє республіканського радіо, сяючу, мов ялинкова іграшка, Радько розгубився, бо одна справа — шуримуритись із чужою жінкою в лопухах периферійних, і зовсім інша — публічитись із сільською репанкою перед столичними друзями. Однак Марсалію врятувало від Радькової підлості те, що передача про неї як народознавця і народну цілительку не тільки сподобалася начальству, а й викликала шалений ажіотаж серед слухачів. За кілька останніх днів вони засипали редакцію радіопередачі «У світі цікавого» листами і буквально затероризували дзвінками. Недужі, хворі, розчаровані шукали в неї порятунку, душевного зцілення. Патріотично налаштована інтеліґенція — нову провісницю «досвітніх вогнів». Одні вимагали адресу великої Марсалії, інші — продовження радіопередач про неї.