Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Але тато сказав, що все те — правда. Бо дядько служили і війну пройшли в кавалерії, у таких собі гусарських радянських військах… Були гусаром… А гусарам війна — як мати рідна…

Мої дядько Тьома й справді були схожі на гусара: високий, стрункий, красивий поручик , закоханий у жінок, вино і романтичні воєнні походи…

Що ж, правду кажуть: твоя доля — твій характер… О… той дідько, що сидить в кожному, і править кожним, і витворяє з кожним таке-е-е… Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого — святим, як баба Наталка, третього — безтурботним, як дядько Тьома, четвертого — правдоборцем, як мій тато, когось — Сталіним, а ще когось — сталіністом… Шостого — Сивухою, а декого — просто Савкою… І кожному сталіну й савці — доля роздає по картузу й шапці…

Але тато, хоч як ненавидів війну, дядькові не заздрив і не засуджував за таке легковажне ставлення до неї. Не сердились і дядько Олекса, котрим найбільше перепало на передовій… Бо, як там не є, а дядько Тьома усе-таки воювали. А скільки було таких, як Сивуха, що війну пересиділи в евакуації, або у штабах, не понюхавши й пороху, самі себе нагороджували орденами й поверталися з війни з вагонами контрибуції … Цих батько не любив, не міг їм, як і Сталіну, простити своїх ровесників, селянських синів, скошених цілим поколінням під Яссами… Ту криваву бойню під невеличким містечком в Румунії, куди Сталін кинув проти озброєних до зубів фашистів тисячі необучених , безоружних українських хлопців, одягнених у свитки і кобеняки, тато згадував, доки живий був…

Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навіть палиці… І вони побігли. В темінь. На явну смерть. Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом наближалися… наближалися, перетворюючись у прожектори танків… Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під ногами земля…

Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов себе серед ночі. Лежав горілиць просто неба, в якому безгучно спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла, як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку… Встав і побачив чуже поле, вкрите рідними свитками… По всьому полю лежали мертві його ровесники і земляки… А він один стояв, живий, до божевілля живий і одинокий. Ніби один на всім світі…

Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув… Потім був полон, його кудись везли разом із худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив по-німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем, розвідником, кавалером двох орденів Слави… І жалів дуже, що не зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим…

Діти війни — термін, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або, як тепер кажуть, Другою світовою війною… Як на мене, термін не дуже вдалий… Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в нашому селі їх було… аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку Круцьову — теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками.

Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.

— То де ти її взяла, Марфино (Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну (Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші… — натякала котрась в’їдлива на руді, як горохлянка , кучері Мальвіни (лляні коси Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).

— А хто його знає, — відказувала неохоче німецька покритка. — Де взяла!.. Війна дала!

— Від нашого хоч чи від німця?.. — чіплялася ліниво котрась безпардонна.

— А хто там знає! Було всяких… — відмахувалась, як від спасівських мух, від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.

— Та й добре… Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, — заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали — кожна про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.