Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком січуть, та придивляються — і придивилися: пайки, що гороїжились на столі — одна в одну, рівненькі, тоненькі, і жодної серед них цілушечки, жодного обрізочка! А тут і хліборізи, сусіди наші Марко Квасолька та Сидорко Гопсасмик, щось під вітряком, експропрійованим у мого другого діда Кирила, ховають…

Ага, думають мої баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого додому провели, щоб по дорозі хтось не з’їв, бо й таке було, а самі засіли в кущах ночі чекати. Лиш стемніло, аж тут і Квасолька з Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моїх бабу у засідці. Баба придивилися: так і є — на плечах клумаки біліють. Достеменно з тими цілушками, яких на столі бракувало. Баба з пасії — запаску з себе, очіпок — об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти — відьма, за сапу та держаком-сапилном (де тільки вони силу взяли!) — гайда гамселити по чім у темряві попадали. Ще й поухкують не своїм голосом, як сова в дубині…

Від несподіваного нападу партійці клумаки погубили і — дьору ! Лише верболози тріскотіли. Доки перелякані активісти не отямились, баба — запаску з очіпком на оберемок, клумаки — на плечі і — в другий бік.

Відвойовані бабою у нічному бою цілушки врятували життя усій нашій родині, ближчим і дальшим родичам, і навіть сусідам. Баба ті цілушки дрібно порізали, висушили і роздавали по жменьці — смоктати… Чи не в пам’ять про це цілушка в нашій хаті вважалася найсмачнішим, найлакомішим шматочком святого хліба?

Тож коли сьогодні у церкві по службі Божій панотець ділить між паствою білі окрушини свячених проскурок, я думаю про ті чорні хлібні окрайки, відвойовані моїми бабою у людоморів, і згадую торби з сухарями: цілушками і шкуринками, що роками сушилися на сільських печах ПРО ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтіли по коморах, рятуючи моїх земляків від манії страху перед чорним голодом.

Війна ввійшла у моє життя не тільки страхом перед безруким листоношею і скрипучим протезом безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом… А й тугою моєї мами за братами-близнюками — Ахремом і Василем, які не повернулися з війни. Вихована в аскетичній строгості бабою Наталкою, мама ніколи за ними не плакала. Але ліпше було б, якби вона братів своїх раз гірко відплакала-відридала, аніж так тужила усе життя, переливаючи розповідями свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братів часто. Дуже часто. І дуже детально, радіючи кожній веселій пригоді, яку вони разом, утрьох, пережили в дитинстві: на ковзанці в левадах, на Маланки, як смаженю смажили у скелку гасової лампи, як козачків вирізали з паперу…

Я слухала її розповіді, тяжкі, як стогін, зітхання, якими вона раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, ніби чекала, доки пришерхне роз’ятрена до крові рана її переполовиненої війною душі.

Тато ж війну ненавидів, як і Сталіна. Пригадую, якось розгорнув на столі газету “Правда”, підкликав мене і, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловіка, гнівно сказав:

— Запам’ятай це прізвище: Курчатов! Це він зробив атомну бомбу. Якби той людожер Сталін не вмер, вони б розпочали третю світову!

— Тьома! Тобі мало?! — спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш зітхнув гірко, але без каяття, і вийшов з хати, щоб не тривожити маму.

Здавалось би, вже давно відгула війна, і Сталіна вже не було, вже на троні, як тато казав, сидів син Кузькіної мами, кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще більшим кріпосником, аніж попередні правителі, обклав селян податками, ще й паспорти забрав), вже підросли, народжені після війни, діти, однак люди й далі перебували в її силовому, ніби зачарованому колі… Війна жила, творила про себе міфи і пісні, писала книжки, знімала фільми, лізла з усіх сторін, гнітила невідворотністю, на яку ми всі просто-таки були приречені. Ідеологія війни переростала у релігію мілітаризму — з одного боку, а з іншого — страху й покори. Народ готовий був прийняти і терпіти усе і всім — “тільки б не було війни”…

Війна не вилазила довгі роки і з нашої хати. Зійшовшись за чаркою, тато з дядьками ділилися спогадами, але, Господи, такими різними й не схожими, що, слухаючи їх, і хтось розумніший за мене, дитину, засумнівався б, де правда, а де… як тато сказав: “КОМУ ВІЙНА, А КОМУ МАТИ РІДНА”?..

Цю приказку почула від тата, вислухавши в черговий раз веселі побрехеньки про війну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько обманюють, що ті кавалерійські наскоки на винні погреби Будапешту і Відня, безкінечні любовні романи з телефоністками, медсестрами, романтичні зальоти з визволеними польками, мадярками і німкенями, пиятики з американцями-союзниками на Ельбі і ще дива всілякі несусвітні посеред кривавої війни — дядькові вигадки.