Галина Тарасюк - Грішні, чесніші за херувимів...

— Гей, чи є хто живий?! Озовись!

Та ніхто не озивався. Ні живі, ні мертві, що лежали попідтинню, опухлі від голоду, мов скляні, і дивилися осклілими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне небо — порожніми безбожними очима. І тільки в одних очах промайнув білим крилом білий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрівши діда Бандуру, що злазив із гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його Янгол-хранитель…

Так воно, певно, й було… Бо тільки Божа сила могла витягти з глибокої ями, привалену трупами, напівмертву дитину, в якій і тіла не було — одне скло, а в нім — пучка духу. Тож, мабуть, янгол і подав хлопчикові руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями і поповз полями, а потім лісом — на Соболівку, і доповз до залізничної станції… І тільки один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись із пекла, яким була Україна, і добратися до Латвії, де він ожив, прижився і став великим чоловіком. А оскільки ті, що зосталися в селі живі, думали, що він — помер, і його поховали, то виходить, що Хризонт воскрес.

— Хризонт воскрес! Хризонт воскрес! Воістину воскрес! — дзвеніло у моїй голові Великоднім благовістом, якого я насправді ніколи не чула у селі, де вже й руїни церкви заросли чорнобиллям.

У хаті дядька Тьоми ми застали інтелігентного, по-міському вбраного, вродливого пана. Лиш-но ми переступили поріг, як чоловік встав, обняв тата і заплакав. Досі бачу, як котяться із сивих очей сивого чоловіка сивим горохом сльози…

Так писали газети мого дитинства. Та й сама, коли виросла і пішла працювати в районну газету, писала не раз: “Битва за врожай”. Як за Сталінград. Що поробиш, така була фронтова лексика. І такий світ, і така країна, і таке життя… Та й досі нічого не змінилося: одні борються за пироги, і народ — за крихти від них.

У п’ятому класі я написала до районної газети, в яку згодом, закінчивши школу піду працювати, допис про голод. Усе, що чула від тата. Але тоді ще про голод не можна було згадувати, тим паче, писати в газеті… Тож цілком логічно, що допис не надрукували.

У шостому класі написала цілий твір на тему “Чому був голод?” Але твору теж не надрукували, на татову думку, з тих самих політичних міркувань.

Зате аж у сьомому класі, нарешті, надрукували мій оптимістично-патріотичний вірш про маму-трудівницю , яка пече “на сонце схожі паляниці”, а також гумореску про неробу Івана, який не ходить на роботу, тому, що “в нього: друга група, та ще й тягне коло пупа, віспа, коклюш, діабет… сто рецептів і дієт!”, зате вночі Іван “носить з поля кукурудзу — й не болить спина від “грузу”! Врешті, Іван виявляється не тільки тунеядцем, злодієм, а ще й спекулянтом, тому гумореска закінчувалась страшно викривальною на ті часи фразою: “Раптом наш Іван десь зник — у Тамбов повіз часник!” Отакий жах!

Вірш і гумореску, природно, в селі прочитали, дядька Івана, нашого сусіду, впізнали, а мене викликали на районний з’їзд робсількорів у Гайсин.

Тато не міг повірити, далі загордився мною і спеціально виписав у колгоспі підводу, щоб відвезти в Соболівку, на станцію Дукля. Далі поїздом до Гайсина, а в Гайсині — до редакції я мала добиратися сама. Пригадую довгу дорогу до Дуклі. Ми виїхали зарання, вдосвіта, тож їхали повільно, щоб набалакатися. Це, схоже, моя з татом перша доросла розмова. Тоді тато й розповів мені ту трагікомічну історію про бабину Тетянину битву за хліб.

Справді, у серіалі історій-жахів про голодомор, вона була найщасливішою. Отож, весною 33-го, коли у селі уже було все з’їдено, навіть коти з собаками і жаби з горобцями, коли навіть листя на липах обшморгали, вискубли усі лопуцьки і випасли кропиву, а деякі, втративши від голоду розум, почали їсти власних дітей, на буряковому полі за Ладимиром, коло експропрійованого вітряка моїх баби Наталки й діда Кирила члени правління колгоспу тоді ще “Незаможник” встановили котел і стали варити баланду та роздавати її зі скибочкою чорного, як земля, хліба тим, хто доповз чи рачки доліз, заохочуючи в такий спосіб трудовий ентузіазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказівка підгодовувати населення, бо в тутешніх правлінців на те ні клепки, ні совісті не вистачило б, казав тато.

Відчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у двері, баба Тетяна й собі взяли під одну пахву дві сапи, під другу — скелетик мого ще теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисниці до смерті, і почвалали до громадського котла — рятуватися. Стежка, що вела через Яр на бурякову плантацію, була вкрита скляними тілами тих, кому не стачило духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мій тато став наливатися сивою водою. А баба знали, що це — кінець. Рідко хто із осклянілих жив довше, як три дні. Але вони таки дійшли, щось там сапали-пололи, за що отримали по тарілці баланди і по пайці разового хліба. Тато від хліба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху — ввечері, якщо всі доживуть, розділити між дідом Омельком, що вже осклів, моїм татом малим та моєю тіткою Ганною, дівкою. Старші дядьки мої, котрі на той час служили в Червоній Армії в Москві, здогадуючись про голод в Україні із листів та чуток, надсилали, бувало, продуктові посилки, але та поміч рідко доходила до села… Чи то її чекісти перехоплювали, чи голодні поштарі, невідомо…