Галина Тарасюк: Мій третій і останній шлюб

«Не дай Боже зведенюків», — казала моя мама і після кожного побоїща в хаті забирала Мирославу до себе. Але та скоро з'являлась. Їй було, бачте, нудно і не цікаво з дідом і бабою. Не було кого тероризувати. Слава Богу, Мирослава скоро вискочила заміж і оселилась з першим чоловіком у тих же діда з бабою. Мені стало трохи легше. Але ненадовго. За скандалами з Мирославою я проґавила Ромчика.

Чого мені так важко на душі? Стою, дивлюсь на чужі сподні на чужому балконі і не знаю, що робити. Може, зайти до Григора в майстерню? Звідси — рукою подати. Спитати, де Ромчик?

Ромчик пішов з дому того ж таки дня, як у хату зайшов Калігула. І спитай: чого? Дорослий парубок, сам мені ще недавно чоловіка шукав, батька хотів, а привела — з дому пішов. От і вгадай, чого вони хочуть, ті діти, і спробуй догодити… Мені кажуть жінки: а ти не годи! Роби, як тобі добре. Ти цілий вік робила, аби дітям було добре. І що маєш? Так мене вчать, а самі? Ой, в кожній хаті — по букаті! І ніхто не навчить, як жити, навіть саме життя. А буде так, як має воно бути. І конем не об'їдеш долю свою…

Не раз питаю себе: чому я вийшла заміж за Григора? Не було за кого? Таж ні — було. Після смерті Любомира я закінчила бухгалтерські курси і пішла працювати у художній фонд. Думала: хоч бухгалтером, але буду при художниках. Як я їм заздрила і боготворила їх! Бачите, згадала, як сама марила малярством. Тож хотіла, біля них повештавшись, і собі щось там почати малякати. В художній школі я подавала неабиякі надії. Мені пророчили велике майбутнє, славу Тетяни Яблонської. А я… гоцим-коцим-первертоцим зі своїм Любчиком… Ой, де мій розум був?!

Десь грає музика. Мабуть, на Центральній майдані. Мало мене з ніг не збивши, погналась туди і зграйка дівчат: ноги по сіднички — голі, пупи голі, груденятка світяться крізь прозорі блузочки. Все на виду. Не треба хлопові роздягати та щось там шукати — все на виду. Що час настав, що дівки пішли… Мами давно їх за коси не волочать, лиш кладуть в торбинки контрацептиви… від головного болю…

Стою, дивлюся вслід дівкам, своє згадую. Аж бачу — не одна дивлюсь і згадую. Ади, шматою драною повис на тині церковному ще один святий та божий… на дідька лисого схожий: поїдом їсть очима сикух, слина — по бороді тече, й бубонить… Агій! Матюкається, старе рам'я! Йо-о-ой! Не годна витримати!

— Пане Митре, — кажу, приступивши ближче та впізнавши колишнього обласного начальника від культури і першого курваря перестройки Дмитра Васильовича, прізвище забула. — А чого це ви злоститесь, обслинившись, як старий лис на виноград? Лапи короткі? Та й зубів катма вже… Встидалися б!

Та й засміявшись пішла собі. Бо що мені з ним до бесіди ставати, гріховодником старим? Хіба що нагадати, як викликав мене на ковйор у відділ культури… Слина так само текла, лиш не матюкався… Тьху! Як згадаю… А я ще дівок теперішніх обсуджую! Наче забула, який він короткий, вік дівочий! Як роса вранішня. До обіду. Та й вже. Далі — мрак і сумерки, як моя кума Вікторця каже. І кожне норовить об тебе ноги витерти. Може, й того та дівка і впадає в сказ, лиш з колиски випавши, що чує шкурою, що не довго, ой не довго музика їй на толоці гратиме?

Нє, дівка — то страшна стихія. Спустошлива, не передбачувана, як тайфун, отой, що Америку непорушну трощить щоліта. Це вже потім, побита, поламана життям, вона стає мамою, стає доброю, милосердною, порядною. А спершу — це біда! Часом мені хотілося вбити Мирославу. Роздерти, як жабу. Але рятувалась від гріха, згадуючи себе в її віці. Що то вже я за сучисько була, страшно згадати… Чого тільки моя мама зі мною не натерпілась! Тож, сердешна, була щаслива, що я нарешті взялась за розум, стала бухгалтером і пішла на роботу.

Пригадую, була чемною з рік чи півтора. По Любчикові жалобу носила, нікого видіти не хотіла. Але молодість брала своє. Скоро я ввиклась і вжилася у веселу козацьку вольницю художників — і по-ча-ло-ся! Як тепер кажуть, тусовки по майстернях, легковажні романи, а в результаті — тяжке похмілля…

При світлі сонця все те життя мистецьке, якого я прагнула, втрачало свої принади, спадав шарм і з майстрів пензля і різця. Одне було позитивне, що я таки не марнувала час геть зовсім, а потроху чогось навчилася: коло одного — малювати, коло другого — ліпити, коло третього — сувеніри робити. Дійшло до того, що на виставках із нагоди різних там свят з'являлися і мої твори, якщо можна ту мазанину так назвати. Мене навіть хвалили. Двічі про мене як талант, що надії подає, в газеті писали. І хтозна, може, врешті і вийшло б з мене якесь пуття, якби…