Пригадую, я в дитинстві була тиха, боязка, замість того, щоб з дітьми гасати, дріботіла в церкву, як стара, і дуже любила там свічки гасити. Ходила хвостиком за черницями та богомолками… Треба ж таке! Мама боялась, щоб в монастир не пішла, як виросту. А я й вирости не встигла, як з мене не черниця — чортиця вискочила, і то так неждано, що батьки мої мало зі світу не пішли.
Мамко моя, мамко золотенька, що ми з ним, з тим Любком, тільки не витворяли! Батьки плачуть наді мною, як над мертвою, а я встид згубила, як і цноту, вигуцую з Любком попід кущі та в його будці, аж клуб хилитається. Батько розмовляти перестав зі мною, стидався в мій бік дивитися, мама за коси волочила, а я — водно: Любко та Любко. А він, батяр безсоромний, мене осідлав, як лошицю, а сватати не збирається! Аж доки не прийшли під будку тато з мамою, міліціонером та свідком — стрийком Іваном, що вернув допіру звідтам, де сонце Кармелюку сходило, та вибили двері, та вздріли мене розкошлану, та поставили хлопа перед фактом: або весілля, або вісім років за зґвалтування неповнолітньої.
Звісно, я, мала, дурна, кричала і дряпалась, протестуючи насильству такому, але тепер вдячна, бо зосталася б покриткою по сей день, а Мирослава — байстрючкою. І то була б ганьба. Для нашої родини. Колись так було. Власне, зовсім недавно. А здається, триста років тому, так все перемінилось за цих кілька років. Все перевернулось з ніг на голову.
Якби в мене були такі криві та вигнуті ноги, я б повісилась. А вони, ці дівки нинішні, надивляться по телевізору парадів мод з парижів, де снують по сцені моделі виснажені, чисто як по цвинтарю вночі шкарлєти, ганчір'ям обмотані, та й собі голодовки влаштовують та обтягують стрейчами свої костомахи… Страх господній, ніби з Майданека їх тільки-но випустили… І як в тих чоловіків, вибачайте, тонус на той добровільний геноцид піднімається?.. Але по дитячих візочках, що вряди-годи здибаються на вулиці, видно, що не дуже…
Але то все пусте, маю на оці моду на худих та довгих. Що з того, що я була фігуриста, як лялька, та квітуча, як та писанка? А мусила Любка до шлюбу на цуґундері вести…
То я все про лиху жіночу долю. Так вже ведеться в ній: не віддасися зранку — не посватають до смерканку, яка б ти порядна та маєтна не була. Рідко хто покритку чи дівку-перестарку сватає. Такі вже ці чоловіки. Все серединки золотої шукають. Або дідько маму їх знає чого! А ще вони щосили намагаються уникнути закону, хоч від жінок вимагають законослухняності та страху перед Богом…
Та все ж довелось моєму Любкові, що плював на закони всі, як той опришок, шукати десь по світах свою останню дружину розлучатися та вести до загсу мене. Рік ми з ним були щасливі. Де в нас тільки сили бралися на ту любов, або, як зараз кажуть, секс. А що вже Любко був охочий до нього, то жах, хіба ще так до бійки тягнуло його!
Пригадую, батьки мої боялися по подвір'ї та городі ходити, бо де б не ступили: в літню кухню, комору, гараж, за хату, в садок — а там уже ми з Любком любимося. Мені зараз лице лупиться від встиду, а тоді як вдуріла, рештки розуму втратила… Та що там казати! В мене вже перейми почались, а Любко з хати не випускає, припер мене до підвіконня і вгамуватись не годен… Батьки, що на «швидку» чекали на подвір'ї, голови повідвертали, щоб того всього не бачити…
Отаке було жеребище, той Любко. Але тільки до народження Мирослави. Лиш дитина з'явилась — як відрубало! Не любив Любко дітей, лиш любив робити їх… Та який чоловік їх любить, тих дітей?! Вони згоджуються на дітей, щоб не страждати ще одним комплексом неповноцінності, себто аби не подумали, що він євнух якийсь.
Тож і Любко, пискля побачивши, зразу ж поскучнів-посмутнів, від хати відбився, як той кіт марцьовий, почав пропадати у клубі, а далі й зовсім пропав. Повіявся десь аж у Крим, там його під час бійки і зарізали. Так казали одні. А другі — нібито через якусь чергову полюбовницю порішили. І те, й інше скидалось на правду. Мене як дружину небіжчика повідомили вже після того, як котрась із його коханок поховала мого Любка на цвинтарі аж десь у Джанкої. Тим і завершився мій перший шлюб.
Зостався лиш спомин — Мирослава. От вона вже й двері мені відчиняє, напахчена, розфуфирена, як топ-модель із модного журналу, що рекламує сучасні меблі та євроремонт у квартирах. Шик і блиск! Ух і круто стоїть моя Мирослава! Але втіхи від того не маю, вже дуже якесь кручене-покручене життя в неї… Чоловіка вдома нема — десь, певно, в Китаї чи в Туреччині. Чи в Німеччину за машинами поїхав… Але — не питаю, бо почнеться сварка. Мирослава, як і її татусь, не терпить, коли втручаються в її життя. Навіть розпитуванням. Поїхав, та й годі. Приїде. А їй треба летіти на базар, позакривати контейнери, бо уроди-реалізатори вчора понапивалися і трахались на товарі цілу ніч. Падли! Ти їм шматок хліба даєш і до хліба, а воно, бидло, сере тобі в душу!
Читать дальше