Галина Тарасюк: Мій третій і останній шлюб

Я сама тужу. За своїм заводом, коли вдосвіта чимчикую на базар попри його велетенську руїну. Як по війні — з вибитих вікон зграями ворони шугають. П'ять років нам мізки пудрили, що замість танків трактори будемо випускати. Тепер мовчать. Мовчки що могли приватизували, продали, а в приміщенні парткому ресторан «Лас-Веґас» відкрили. Ті ж самі. От вам і конверсія військово-промислового комплексу.

А він «Каліґулу» зібрався ставити! Калікам з каліками про каліку! Він шукає історичні паралелі. Він хоче показати, як жорстокі бездарні правителі доводять могутню цивілізацію до загибелі. Він митець і має право на самовираження. На протест проти деградації.

Провал я передбачила ще тоді, коли він приніс мені текст почитати. Тоді він ще рахувався зі мною. Я вжахнулась: таже вони, ті твої заслужені та народні ще з дореволюційних часів, себто з радянських, не те що не вивчать його напам'ять, а й не вимовлять! Що ти собі думаєш, чоловіче?! І де ти того Каліґулу візьмеш у нашому місті, хоч калік тут ходить чимало, але ж треба, щоб на голову був здоровий!

Це я так навмисне, щоб не ображати його найсвятіших поривань. Він і сам знає, що людям, в яких дах їде від нестабільності і невпевненості у завтрашнім дні, паралельні всі паралелі, в тому числі й історичні.

Сьогодні ніхто нікому не вірить. Сьогодні людина людині — шакал. Але й шакали, щоб не пропасти, в зграї купчаться… Звісно, коли приходять до голови по розум. Та, схоже, дрібнота ще цього не усікла. Але — я про мистецтво…

Пригадую, як він розгнівався. Я вразила його самолюбство, вранила якесь еґо, зрунтала мрію, обпалила крила… Знову скандал, знову докори, що я така, як всі, себто тупа, дурна, не розбираюся в мистецтві і ненавиджу його.

Це його залізний аргумент — всі його ненавидять. І я в тім числі.

Що ж, нічого іншого не зоставалось, як знову витягти з тайничка свій аргумент — його товстий записник, розгорнути і дивитись запитливо, натякаючи, що коли так, то, прошу, дзвони, хоч усім своїм колишнім, хай зустрічають. А мені пора на роботу. Бо я, як ти голубе здогадуєшся, гарую, щоб тебе, геніального, прогодувати, та ще якісь мешти купити, та вдягачку, щоб ти не світив голим задом на своїй високій сцені. І що ж? Як рукою знімає: стуляє писок і вимітається з хати. Сам добрий… Каліґула!

Ну й день видався нині! Спекотище! Ні вітеречка! Не продихнути! Таке відчуття, ніби в уголовину, де розкинувся наш ринок, як у миску, хтось налив окропу і поволі відварює нас разом з нашим ганчір'ям. Покупців — ні лялечки. Тиша. Навіть цигани примовкли, сидять маком по своїх палатках, стікають чорним потом. Як то кажуть, нема лиха без добра…

Ополудні — крик, гам. Стало недобре Тані з п'ятнадцятого ряду. Доки доволокли до медпункту, віддала Богові душу. Сорок сім років. Вдома — стара мама, безробітний чоловік і син-студент. Валя з десятого ряду збирає гроші на похорон. Цигани принишкли, видно, потерпають, бо ж іще вчора вигонили Таню з палатки, кричали:

– Іді в школу, дєтєй учі, там твойо мєсто, єслі такая умная і воспітанная, а нас нє учі — учьониє!..

І ніхто з наших не захистив сердешну Таню бодай словом. Як зайці, налякані зграєю вовків. Поховались кожен під своїм лопухом і ні пари з вуст. Отакий ми народ, як каже по радіо один депутат.

Погано, дуже погано в спеку. Але ще гірше взимку. Спробуй вистояти на лютому морозі, на вітрі цілісінький день. Ні шуби, ні валянки, ні обігрівачі не рятують. Спасає лиш горілка. Хряпнеш гранчак — і тепло, і весело… І жити хочеться… Не люблю зими. Вже нічого не люблю і нікого… Немає сил на любов. Стає гірко. Стає гидко так, що вже не можу дивитися на ці пєчкі-лавочкі, на ці деградовані отупілі обличчя, настрашені смертю бідолашної Тані…

Чого і кого чекати в цьому пеклі? Смерті передчасної? Ото вже ні-і-і… Тож змотую манатки, спаковуюсь. Все, лавочка зачинена. Всім — до побачення.

Аж на трасі, за ринком, відітхнула з полегкістю. Але й тут — пекло, пече немилосердно, асфальт як розм'яклий шербет. Скоріше б у тінь. Згадала, як приємно прохолодно зараз у театрі. Якраз у цей час — репетують «Каліґулу». Що ж, заглянемо і ми по дорозі до храму мистецтва…

Зайшла тихо, сіла тихо в темній ложі і ся див'ю, як каже виконавець ролі Каліґули, отой пасталака старий Гунька. І треба було, щоб так повезло, — муштрували якраз сцену оргії. О Боже! І в страшному сні таке не присниться! Гунька, що з усіх сил намагався перевтілитись у п'яного Каліґулу, до болю в серці нагадував мого колишнього знайомого — колгоспного завфермою, якого доярки заманили у сільську лазню, напоїли, щоб украсти тим часом трохи комбікорму. А ті весталки чи вакханки?! Не годна… Чисто доярки, перев'язані запраними простирадлами… Певно, студентки культосвітнього училища, що ото лиш і вміють, що показувати голі пупці та розставляти тоненькі ніжки. Але, бачу, до однієї нічогенької панянки з довгим білявим волоссячком мій благовірний вельми прихильний. Все вибігає із зали на сцену, та все щось там поправляє їй на груденятах, та ставить всім у взірець, мовляв, от як треба грати! А воно таке вже кволе, таке ніяке… Півкає щось там, як мокре курєтко під дощем, — головну путану вдає. Хай тобі грець з такою головною!