Галина Тарасюк: Митар печер господніх

Одно слово, хай живе і процвітає сірим лишайником епоха сірої агресивності, агресивної сірості, середньовіччя середнячка! Хай царствує диктатура пересічності — найганебніша з усіх диктатур, і найцинічніша, бо косить під народність і демократію, під владу, яка «від Бога», і топче, топче іменем народу його божий цвіт. Як орда! Як отара… залишаючи пустку, пустелю… Хай торжествує, але пам'ятає, що свято її сірої мізерності коротке. Що раптом нізвідки, ні з того ні з сього розколеться порожній горіх неба і лусне навпіл сухий стручок тверді, і, як це вже бувало тисячу разів, серед трагічної сірятини велелюддя з'явиться чоловік не від світу цього і, мовби нічого не сталося, почне орати і сіяти затоптані копитами, занечищені перелоги… І станеться це неждано, як завжди. Як тисячу років тому, коли над цими горбами і ярами, порослими дрімучою деброю, зійшов дивний Божий чоловік на ймення Святий Антоній!

… Святий Антоній!

Здається, Мирон завершив свій пристрасний монолог уголос, бо на нього почали оглядатися, хто здивовано, хто співчутливо, а якийсь веселун розреготався: — Сам ти Антоній! — Не відаючи, що каже майже правду.

Історичний телесеріал про становлення української державності, на зйомки якого Волинець ось уже котрий рік шукав кошти, мав починатися з легенди про Антонія Печерського, на думку Мирона, не тільки першого українського святого, а й першого ідеолога української державності.

Зі свого майбутнього фільму Мирон найбільше любив фінальну сцену молитви преподобного Антонія Печерського. Він стільки разів прокручував, перемонтовував її у своїй уяві, що вже й сам повірив у її життєву, тим паче кінематографічну реальність. Іноді йому здавалося, що він справді уже десь бачив, як з непроглядної темені катакомбної церкви камера вихоплює одухотворений молитвою блідий лик бородатого старця, осяяний слабким мерехтінням свічки і тим внутрішнім світлом, яким помічені бувають тільки святі мученики. Чув цей голос — голос волаючого в людській пустелі: «Я кожен день умираю… Господи Боже наш, не карай мене, недостойного, що дерзнув повторити слова пророка, не повторивши життя його подвижного і благочестивого, але з усіх сил плоті грішної і немощної прагнув бути світильником твоїм в диких дебрях людських душ, заступником гнаних і вбогих, цілителем слабих і кволих, врозумителем жорстоких, пострахом похряслим у гріхах і гордині… Я кожний день умираю і оживаю у брані з володарем тьми за душу стражденну мого пекла і раю — моєї Русі»…

Мирон довго виношував сценарій фільму, та ще довше шукав актора на роль Святого, вірніше, двох акторів, різних і схожих, як були схожими і несхожими бунтівний отрок Мирко Любечанин і многотерпець, книжник і постник Антоній Печерський. Шукав, та не знаходив ані серед мистецької, ані серед чернечої братії — ні Антонієвого вогню, ні смиренної одухотвореності.

Частіше став бувати в Києво-Печерській лаврі та на її околицях, сходив уздовж і впоперек територію прадавнього села Берестове, де знаходилась колись літня резиденція київських князів, годинами вистоював на богослужінні у церкві святих Антонія і Феодосія, спускався в печери, блукав дворами монастиря, придивляючись до паломників та монахів. «Вживався і вживлювався в матеріал», зумисне доводячи себе до стану, за яким — або нервовий зрив, або творче оcіяння.

Однієї погожої днини перед другою Пречистою Мирон стояв у саду біля Дальніх печер, милувався прихопленими першим золотом пагорбами і тихим плином Дніпра, уявляючи, як відпливає на Святу землю з київськими купцями Мирко Любечанин, і раптом побачив… ЙОГО — Будимира з Любеча! За кілька кроків! Він скопував грядки біля корпусу, де колись жили студенти-кіношники, а тепер — монахи, з великою пристрастю вгризаючись заступом у землю, ніби рив свою пожиттєву печеру. При тому кремезна постать молодого послушника випромінювала такий по-дитячому зухвалий непослух, що Мирон аж засміявся від щастя: він, нарешті, знайшов «героя»! Знайшов Будимира! Значить, не перевелися на землях українських, на благословенних дніпрових берегах Будимири! Значить, будуть у нас ще пророки і святі подвижники!

Але, коли Мирон на радощах кинувся через клумби і газони до свого Мирка, готовий розцілувати послушника, той підняв голову і тихо, з притиском спитав:

— Куда вы лезите, мужчина? Или… не видите?…

— Видите ли, — від несподіванки Мирон заговорив російською, — тут такое дело… я режиссер… Я снимаю фильм… о Киево-Печерской Лавре и хотел бы пригласить вас сыграть роль Антония, вернее роль Святого в отрочестве, то есть Будимира…