Галина Тарасюк - Митар печер господніх

І йому паморочилось від цього здогаду в голові, і кров закипала в жилах то люттю, то розпачем, і він, як кожен наївний безумець, жадав почути правду від них самих, тих, від кого залежала його доля і доля молодої держави, і тому приходив щодень під ці колони, підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров'ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без… без… безумом, всім цим безумом, що діявся довкола. І тому він знову тут, перед майже рідною, вимученою дієтами, секретаркою, у приймальні міністра, заставленій квітами — розкішними букетами, корзинами, гірляндами… Як у підземному переході на Хрещатику… чи в ритуальній залі… Навіть формаліном (чи як там їх, ті консерванти?) тхне…

Спочатку він навіть оторопів від враз розквітлого кабінетного пейзажу: або не туди потрапив, або, не приведи Господи, міністр переставився і почалось всенародне прощання, бо конопляна секретарка несподівано люб'язно відчиняє перед ним двері, а сама чемна та ввічлива, як лиш на похороні такі стерви бувають…

«О Боже! І в безмежному кабінеті — квіти!.. Невже вмер? Перегрівся на якійсь Рив'єрі — і вмер, сучий син, не удостоївши його аудієнції — вмер?! Ну, це вже взагалі чистої води сволочизм! Я ж на нього так надіявся! Я за ним фани-прапори носив, клейноди гетьманські! Стояв пліч-о-пліч лютим морозом на трасі між Києвом і Львовом у ланцюзі Злуки… Я ж йому, вважай, власним місцем на владнім Олімпі поступився! Замість того, щоб самому висуватися в парламент, штовхав перед люди його, очолив виборчий штаб, зняв фільм і крутив його, мов безумний по жеках та робітничих клубах на зустрічах з електоратом, розливався славасловієм на адресу цього… цього… ні, навіть не шакала — щура, цього завуальованого владолюбця і штрейкбрехера! Цього… провокатора! Це ж я — наївний ідіот! — коли його в кінці 70-х вигонили з керівництва Студії за професійну неспроможність і хабарництво, вірив, що за — правду і справедливість! Тоді ж чортзна-що творилося! Недаремно ж всі пияки, злодії і невдатні функціонери брежнєвсько-сусловського «відстійника» користають із того колишнього блуду і «косять» нині під дисидентів та репресованих. Ти ж тільки послухай їх, тих колишніх служак, пестунів і виплодків Системи: одні мученики за волю і народ! І я купився на це! І на його ласу жадібність до посад — теж. Думав: кожному своє, хай керує. Мені ж хотілося тільки знімати, і, нарешті, зробити той фільм, про який не могло й мови бути при комуністах, фільм, який перекреслив би всю їхню офіційну брехливу історію від Київської Русі до наших днів. Я ж так сподівався!.. І от — дочекався!.. Другий рік стежку в асфальті топчу, пороги оббиваю, принижуюсь, а воно… мурло немите, переховується, або вдає тяжко заклопотаного державними справами!» — Нетямився з відчаю Мирон, роззираючись за небіжчиком по величезному, схожому водночас на розквітлу оранжерею і похоронну залу, кабінеті.

— Проходьте! Сідайте! — Раптом глухо, як з того світу, пролунало у пропахлій квітковими консервантами тиші. Мирон непристойно сахнувся, стримуючи в горлі матюк, і, придивившись, розгледів на горизонті у барвистому заморському зільнику рожеву лисину міністра, обрамлену віночком сріблястого пушку. Присоромлений, розгублений пішов на ту ніжну рожевість, як на світло маяка, похитуючись і покашлюючи, бо не знав, як повестися і з чим вітати: з днем народження? з новим орденом? вищим кріслом? Хоча — куди вже вище…

Нарешті він уперся, ніби у край крижини — у кант міністерського стола, потиснув простягнуту пухку ручку і з жахом збагнув всю безглуздість власного візиту… По-перше, його пропустили під святковий шумок і тільки тому, що на якусь мить перервався потік віншувальників, пропустили відчепно, розуміючи, що в такій обстановці нічого всерйоз не вирішується і не береться до відома. По-друге… По-друге, час його випадково-святкової аудієнції збігає, як молоко на плиті…

До того ж, спиною відчував, як нетерпляче напирають на двері кабінету чергові вітальники-віншувальники-шанувальники, яких нанесло за цих кілька вільних хвилин, наче трісок на берег річковою хвилькою. Збуджені подихи лукавих сраколизів вже починали потроху припікати йому карк. І від злості на всіх лакиз і холуїв усіх епох і народів Мирон відкинув рішуче нерішучість і вирішив на пропаще сказати все, з чим і за чим прийшов. Бо більше, знав, нагоди не буде.

О, то був найкращий спіч у житті Мирона Волинця! Він бачив це по міністрові, який то блід, то синів, то знову багровів… Чисто як хамелеон!