Галина Тарасюк: Ганька – сама собі ворог

— А крім того, це ж які гроші платити треба! Зараз у лікарнях укола дурно не дадуть! Чиряк не виріжуть! А це ж — перешити заново людину! Тут, десь-то, мільйонами не обійдешся! — Ще більше жахається Ганька, намагаючись уявити собі цю страшну суму. І не може… — То чи не луче тій людині, щоб так не мучитись, віддати ті мільйони на церкву, якщо Бог не дав дитини чи родини?!

Але, видно, Світланка іншої думки, бо аж наче сердиться:

— Ай, тітко, вам і сто гривень — мільйон! Я вам про одне, а ви все на гроші переводите! Вам аби гроші!

— Мені — аби гроші? — дивується Ганька. — Та вони мені в селі наче без надобності. От вам наче, в городі, їх більше треба…

— Ай, тітко! Заладили про ті гроші… — ще більше дратується Світланка. — Я вам про те, що городські жінки дивляться за собою до старості! Не те що сільські: запорпається коло тих свиней, полів-городів! У тридцять років уже баба! От ви, тітко, бодай зрідка у дзеркало дивитесь за тою роботою?

Нічого Ганька не втямила з тої балачки. Зате Гася у всьому розібралася, ще й Ганьці розтовкмачила:

— Ага! Он воно шо! Їм уже подавай наймичку з прічоскою! Бо вони, бач, без прічоски — брезгуют! А пенсією тітчиною не брезгуют? Лиш тіткою, що коло них, наймитуючи цілий вік, зробилася так, шо на людину не схожа?!! Га? От безстидні! Отого-то вона й спитала, твоя небога, чи ти, тітко-дурко-наймичко, у дзеркало дивишся!

А чого ж? У дзеркало, старе, потріскане, забуте нею на стіні серед рушників ще дівкою, Ганька дивиться. І часто! Щоразу, як має на люди вийти. От і зараз, задерши догори голову, шукає себе в густому сивому тумані. Нарешті знаходить своє худеньке, засмагле личко, обрамлене, наче сяючим колом, жовтогарячою хустиною. Дивується: чого ж це вона на людину не схожа? Людина як людина… Як усі сільські жінки в її літах… І, не помітивши жодного ґанджу, біжить галопом з хати. Але без яєць, бо сьогодні базар — не продуктовий, сільський, а промислових товарів, який влаштовують щосуботи крамарі з усього району. Оце повідкривали люди свої лавочки та й їздять по селах у будні дні, а в неділю ярмаркують у райцентрі. Гафійка їздила туди, казала, чого тільки там нема! Треба буде якось і Ганьці з’їздити. Але — коли?! За тою роботою і заботою Ганьці нема коли вгору глянути, не те, що по базарах їздити! Хоч і хочеться, дуже хочеться… Треба буде якось напроситися в попутники до котрогось із братів чи племінників — вони щонеділі туди їдуть і машиною, і тракторцем з причепом — то олію продавати, то крупи, то городину… Фермерують, то й мають, що продавати… А Ганьці нема що, бо свині все підмітають. Хіба витрішки. Але якраз вона й любить — витрішки продавати. Бо нема, як каже Гафійка, в неї совісті торгувати. А таки нема. Якось, а було це ще за колгоспу, напровесні, коли роботи на полях ще не було, кажуть їй братові:

— Поїхали, Ганько, з нами в Гадес на ґешефт. Ти ж всьоровно роботи не маїш…

— Який ґешефт? — чудується Ганька.

— Побачиш, — кажуть братові. А самі виписали за копійки вибракуваних в колгоспному курятнику здохлячків, порізали, попатрали та й поїхали разом з Ганькою на спекуляції в Одесу, бо там жиди кури люблять. Так вперше Ганька Одесу побачила, хоч що там бачити — город як город… От море — да! Ото вже гарне! Аж очі вбирає, таке гарне! Тож зранку Марина з Наталкою на Привозі кури нелегальні продавали, а Ганька — витрішки, а підобід братові й кажуть: — Ставай, Ганько, торгувати, а ми підемо щось дітям купити.

Сказали ціну та й пішли. А Ганька тримає в руках ту синю браковану курку, якій вмерти своєю смертю братові не дали, і їй рот не розтуляється ціну сказати, бо братові уб’ють, тож на запитання: «Скільки стоїть куриця?» — каже: «Стільки, скільки дасте». А скільки ж вони можуть дати, ті бідні євреї в Одесі, без городів, без хазяйства, без колгоспних полів, де можна хоч щось украсти! А тут — одне море до неба і город Одеса повнісінький людей, і всі бігають по базарах — їдла шукають!

Добре, що тих курей горстка зосталася, а то за такий гендель-мендель братові точно оставили б Ганьку в голодній Одесі, або заставили все життя розплачуватись…

Згадавши про тих давніх курей, Ганька згадує, що свої голодні, завертає на літню кухню, а за нею слідом лопотить уся її птахоферма. Ганька щедро поливає своїх курочок-цисарочок, гусей-лебедів з відра золотим кукурудзяним дощем.

— Їж, голото! Бо хазяйці треба на базар бігти! Слава Богу, не в Гадес, — зітхає Ганька, вертаючись подумки до свого циганського ярмаркування. Досі совісно… Через ті кури дохлі і ще гірші Ганьчині торги Наталка з Мариною її більше з собою на спекуляції не брали. Навіть ближче — в Гайсин чи Умань. Але Ганьці хватить того разу, коли її як передовицю возили разом з іншими передовиками району в Умань на екскурсію. В Софіївку. Там вперше Ганька попробувала морозива. Ото добре! Вона тоді його три стаканчики з’їла з таким смаком, що наситилась на все життя. Зараз крамарі теж часом привозять морозиво, але воно не таке, як те, що вона в Софіївці їла. Видко, правду по радіо кажуть, що зараз невідомо з чого ті продукти роблять. Дійшло вже до того, що в ковбасі м’яса нема, а в молоці — молока. А де ж воно візьметься, як в селах худоби нема?! А люди як і тримають, то лиш для себе… Як от Ганька…