Галина Тарасюк: Ганька – сама собі ворог

Отак, сама себе катуючи, пішла Ганька від брата Миколи… А по дорозі до сестриці Марусі завернула: як там вона, сердешна? Бо, як би там не було, а найбільше душа в Ганьки болить за найменшу сестру та її дітей, що ростуть, хоч і при батькові, але сиротами, бо — п’яниця. І хоч вони ще в школі, а Марусі вже голова пухне — куди приткнути! Каже, може б ти, сестрице Ганько, ще й льошку мені вигодувала на розплід. Бо, каже, годувати кабанів зараз не так вигідно, як свиноматку тримати. Стільки заботу з тими свинями, а м’ясо дешеве — навезли з Гамерики й Польщі. А от свиноматку, каже, зараз вигідніше тримати, бо поросята дуже дорогі… І за границею, каже, вони — дефіцит, бо їх там їдять.

А Боже! Таке почувши, Ганьку аж змлоїло: що вони за тими границями лиш не їдять — і жаби, і скойки! А тепер вже й за молочних поросят взялися! Аж страшно! Як з голодухи! Чи то вже розпущеність така? І чого наші люди туди їдуть?! Та ж а нема луче, як вдома! А що бідність, то до неї ми привичні…

Видно, свині теж так думають, бо вгледівши її на порозі хати, зчиняють такий радісний вереск, що Ганька на секунду глухне. Часом Ганьці, грішним діло, здається, що ця твар безсловесна, розумніша за багатьох говорящих. І людяніші. О, як тішаться, побачивши Ганьку! Хоч і худоба, а знають, хто їм друг. Ой, Ганька любить коло худоби ходити, хоч то й великий забот — коло неї ходити. А Ганька, стільки її — стільки й ходить… Але більше коло свиней. Раніше — біля колгоспних ходила, тепер — коло своїх, бо братове й сестрине, це все одно, що своє. А що робити, коли — то Микола ставив хату, то Петро, то Маруся. А тепер їхнім дітям треба маєтків. А Ганьці старої батьківської хати вистачить на все життя — отак-о, з головою…

Крекчучи, Ганька волоче за собою відро із свинячим «вінегретом», підпираючи коліном, ставить на тичку обори і на мить завмирає: знизу, обступивши порожнє корито, на неї дивляться розумними очима, як депутати на свого верховного голову, ситенькі, рожеві на сонці, кабанчики. Ганька сміється до них, як до людей, а вони лиш порохкують та чекають, коли вона сипне їм у корито. Ганька сипить, і кабанчики діловито приступають до трапези. «Інтелігенти!» — хвалить Ганька свинтусів, бо справді таких культурних свиней, як у неї, ні в кого нема, і це кожне в селі знає і дивується:

— Ти шо, Ганько, їх вмиваєш, чи вони самі такі чистоплотні?

— Ага, самі! Ви ше не знаїте, які вони в мене гумаки! Такі розумні, що хоч головою сіліради став! А всьо — моє вос-пі-таніє! — сміється Ганька.

— Може б тоді й порядок у селі був! — охоче підтримують ту свинську комедію охочі побалакати про політику, але Ганьці нема часу ані на балачки, ані на згадки про них — треба ще випустити курей-качок-гусей, бо вже прокинулись і голос подають із зачиненого курника. Ганьчина птахоферма теж наполовину — Петрова, бо його студентам у той Гумань щотижня треба щось у торбу класти, а наполовину — Марусина, бо її пияцюга повиносив усі кури з курника за горілку. А діти ж хочуть і яйця, і м’ясця…

Нарешті, попоравши, Ганька йде в холодну хату прибиратися на базар. Це в неї ціла церемонія: під низ одягає чисту футболку, тоді — перкалеву блузку в горошок, далі — тоненький светр під шию, жилетку, а поверх усього того — синій, про свято, джемпер, а до нього — теж синю рясну спідницю…

— О! Як вибриндилась! Тепер і на людину стала схожа! — сміється Ганька, згадавши, як сестрина Людка, якоїсь неділі заставши її за зборами на базар, перелякалася:

— Ви шо, тітко, скирту стерегти збираєтесь чи на Сєверний полюс? Надворі — жара, а ви натягали на себе лахів, як та капуста?!

— А понатягала, щоб на людину бути схожою, — сміється Ганька, — і щоб вітром не здуло! О, дивись, яка гладка стала, як головиха!

А тут Гася у двері і зразу в крик:

— Добрі шутки! З тебе вже одна снасть зосталася! Тобі ж через ту роботу чужу нема коли ріски до рота кинути! А твої братові і сестриця повгодовувалися, у шкуру не потовпляться! А чом би й нє, коли наймита мають?!

Ну, от… Звісно, Гафійка правду каже: на Ганьці — лиш кістки та шкірка, але нащо через це сварку починати? Та ще й в неділю! Нащо родичів чіпляти, наче вони винні, що на Ганьці сало не зав’язується?! Таж і Ганька, слава Богу, їсть! І має що їсти! Гоно ще три баняки позаторішнього смальцю, як сніг, білісінького, під ліжком у холодній хаті! А в коморі, а на горищі скільки всякої всячини?! Три мішки з макаронами! Солом’яник з мукою! Квасолі пів міха! А сухарів на печі?! А в льоху?! Гой, лю-ю-юди, чого лиш нема в тому погребі?! Бараболя, бураки! Городина — і свіжа, й квашена — не кінчається! Є, є в Ганьки того їдла!!! Не дай Боже, засухи, потопу чи ще якоїсь біди — з голоду не вмре! І людям не дасть пропасти: запасів у неї на всеньке село на три роки! Та де-е! На п’ять! Але вона нікому не признається, бо ще засміють, скажуть: Ганька до війни готовиться… Гой, не приведи Го-о-осподи… Але запаси їсти не просять і ще нікому не завадили… Так що має Ганька що їсти, лиш немає коли… А от миші, нівроку, мають час: трублять ті макарони, ще за Брежнєва куплені, як солдати! Ото вже повід’їдалися — гасають по обійсті, як коні!