Галина Тарасюк: Ганька – сама собі ворог

— І це твої братові з братами і фермери-плем’яники не можут дати тобі тої сметани? У них же — по п’ять коровів! А в Стьопика — ціла короварня! Ти ж на них робиш, як чорний раб! — часом чіпляється до Ганьки по дорозі з базару її товаришка — така сама лиходолиця-самітниця Гафійка.

— Можут. Али я купляної хочу, — відказує безтурботно Ганька. — І не цвікай мені, Гасю, що я на них рабую, бо я коло них, Гасю, — хазіюю. Добровільно. От хочу, доки здоровля позволяє, трохи похазіювати! І шо ти мені зробиш?

Так відказує Ганька аж синій з досади Гафійці, але не зо зла чи на збитки, а по правді, бо що має казати по гіркій своїй правді? Що боїться старості немічної у нетопленій хаті? Таж Гафійка сама це добре знає. Але — зачіпає, сікається, цвікає, бо, може, й завидує, що Ганька наче в одних з нею літах, а ще хазяйнує, як добрий чоловік. Та де! Сьогодні трудно вже й на такого чоловіка, щоб коло хазяйства толк знав і лад усьому давав, як вона, жінка! І це кожен в селі знає, та, звісно, не кожен скаже, бо люди є люди: одному завкредно, другому наче й обидно… А Ганька нікому не завидує, а як і завидує, то лиш — на здоров’я та силу, бо роки своє беруть… І нічим не зарадиш… То ж така була бистра — не ходила, а літала, а вже… зашпортуватись стала, і рано вже трудно стало, як-то кажуть, жовтки вбирати… Тож часом Ганька хоч-не-хоч, а мусить вилежуватись у подушках аж доти, доки, як те курча, що тільки-но з яйця проклюнулось, не вбере жовтки та не окріпне на ноги. Але Ганька про те — нікому. Боронь Боже! Навіть Гафійці, бо тій лиш скажи — не обберешся… Як зачне:

— До-оки ти льотати будеш?! Доки рабувати, як той раб на тих своїх братів-сестер?! Ти ж уже го-окарач лазиш! На людину не схожа! Одна снасть! Спочинь! Не будь собі ворогом!

«А прем-би я й лазила, то шо? Лягти й лежати? Та ж Бог тому силу дає, хто роботу любить. Це раз. А друге, це моє лічне діло — на кого робити», — думає Ганька головою, а ноги тупають по подвір’ї, а руки — товчуть, труть, мнуть, замішують кабанюрам снідання. От вона вже вміє коло худоби гарно ходити! І коло землі теж! А тому й росте в неї все — і в городі, і в оборі — як з води! І це в селі кожне знає, а рідня Ганьчина й поготів! Ще б не знала! Го-о-й, скільки Ганька на свому віку лиш одних свиней для них вигодувала! Десять свиноферм! Так вже повелось, що тільки-но розвесниться, як вже несуть їй брати і сестриця в мішках по сосункові, а тоді несуть дерть чи комбікорм, а бараболі, буряків і кабаків у Ганьки самої — нава-а-алом! Їж — не хочу. І їдять свинтуси у три горла, а на осінь братам і сестриці — три гори м’яса і сала!

Звісно, щось і Ганьці з того перепадає, але вона — не м’ясна. Ганька любить молочко, сметанку… Шкода лиш, що корівок родичі їй не довіряють — хліви в неї, хоч і підмащені, але старі, ще дідівські, такі трухляві, що розсиплються, лиш корова рогом черкне чи хвостом махне. А було б добре корівку мати, щодень молочко пити… Бо просити у братових і племінників якось наче аж стидно. А самі не догадуються… Якось Ганька пішла на хитрість — прийшла до брата Миколи наче по ділу, та й каже братовій Марині, що саме з невісткою зливала в бідони молоко після вранішнього доїння на продаж:

— Оце, Маринко, часом прийду до Петра, брата свого, а в нього у літній кухні, скрізь — на столі, на лавах, на землі — банки з молоком: і кислим, і солодким, і вже збрезклим, та й думаю собі, міг би ж колись сказати: «Візьми, Ганько, сестро, хоч банку кисляку, ти ж так робиш на нас!». І що ви думаєте, Маринко? Не скаже! Ні-коле! Ні він, ні Наталя, братова!

— Не кажіть, Ганько, мені про того Петра, бо які вони з Наталкою добрі, я знаю! Ще як позичив в нас позаторік три центнери цементу, так по сьогодні. Не видереш. І якось нагадувати не харашо, бо це вже — сваритися. А я це не люблю. Так що, Ганько, знаю я добре, які вони щедрі, — відказує Марина, старанно закриваючи покришками бідони, щоб і крапля не розлилася, як на молокозавод буде везти їх на своєму тракторному причепі її син Володька, бо то — гроші. А Марині з Миколою їх треба і треба: одні діти — машини нової хочуть, інші — нової хати, і такої, як зараз строять, — палацу! А ще більше тих грошей треба Петрові з Наталкою, яких Ганька так безсовісно оббріхує перед Мариною за те молоко, хай воно скисне! Чи то пак, хай не кисне, бо їм, Петрові з Наталкою, грошей треба! Ще й як треба! На квартири! Бо ж діти після інститутів у село не хочуть вертатися — роботи тут нема для них, а в городі — квартири дорогі, не докупишся! Тож тягнуться брат з братовою, рвуть жили, як можуть! І Ганька ж це знає! Сама ж, як племінники у село приїжджають, всю пенсію їм віддає, порівно поділивши між Світланкою й Олежком. А от стоїть і обсуждає! Рідну кров! Ну? І як це назвати?!