Галина Тарасюк - Ганька – сама собі ворог

— Та це хлопці на продаж… Звечора завантажаться, та й десь вдосвіта на Гумань повезут… або й дальше… Не знаю! Це вони собі діло мають з цими кабаками… Бо вони мені без надобності!

— А які ж га-а-арні вродили! Як кабани! От що то поліття! Та й земля ж яка — золото! Мало що родюча, так ще ж цілісінький день — до сонця! — хвалить Ганька малахітову гору кавунів, а заодно й свою віддаровану племінникам землю, натякаючи здалеку, що й вона до врожаю причетна.

На що братова лиш очі закочує та рота кривить, мов кислиць об’їлася, та всім видом своїм показує, що їй не до кавунів, тим більше — не до Ганьчиних бесід про них.

— То може, я подавати на машину прийду… — хапається Ганька за останню соломинку надії, доки братова двері за собою не зачинила.

— А шо тут подавати… Хлопці самі впораються, — відказує братова і, як графиня, запливає в темні сіни. А брат Микола з-за хліва:

— Ти шось, Ганько, хтіла? Чи, може, тобі хлопці дзвонили? Нє? Так собі прийшла? Навідатись? А я оце думаю собі, Ганько, як би це тобі ще зо два підсвинки підкинути. У нас стільки дрібних кавунчиків лишилося… Вони ж не дозріють уже до пуття. Так оце б якраз і з’їли свині…

— Ну… як треба — то треба… не гнити ж кавунам… — зітхнула Ганька, втершись рукавом, та й пішла додому — свиням їсти давати. А в очах аж темно — так їй забаглося того кавуна, як дитині! От і тепер — згадала і знов забаглося…

— Хто послєдній? — питає Ганька, підійшовши до машини з кавунами та роздивляючись, який вибрати.

— Тут послєдніх нема, тут усі люди порядочні. А коли ти, Ганько, питаєш крайнього, то я — крайня.

Гафійка! І як вона скрізь встигає поперед Ганьки!

— Але, Ганько, я не понімаю, чого тут тобі треба? Коло цих кавунів?! Ти чуєш, чого це ти в очірідь стала? У твоїх он братів — баштани, плантації, що в одного, що в другого, а на подвірі — гори кавунів, а ти в очірідь стала?! І ще їх захищаєш, тих глитаїв?! — розкрила рот на весь базар Гафійка, хоч тікай світ за очі від позору. Але Ганьці так забаглося того кавуна, аж до млості, що й позор — не позор.

— То й що, що баштани і гори кавунів? А я купляного хочу, — каже Ганька вередливо. — Він солодший, бо в Херсоні і в Криму більше сонця. А наші, оце Володька Миколин приносив, не вспівают доспіти. Їсти можна, але купляні лучі.

— Не бреши! — шипить Гася. — Землю їм віддала, а сама кавуни купляєш?!

Ганька бачить, як Гася синіє, а люди перемигуються. Всі ж свої… Усе знають… але від неї не дочекаються! Не вистачало, щоб вона на базарі обсуджувала своїх братів. Як вже не є, будь вони й глитаї, але коло них — і вона хазяйка… Тому Ганька на Гафійку не зважає, а своє думає, в умі підраховуючи, чи стане їй грошей на кавун, якщо ціна за кіло — три гривні, а кавун затягне на добрих десять кілограмів? Тридцять гривень… Чимало… Чи, може, набратися нахабства та й піти у племінників купити, бо якось шкода такі гроші чужим людям віддавати… Либонь, так вона й зробить…

— Ти куди?! Ану назад!

А Боже! Знов ця Гафійка! Дивиться пильно, як шпіон якийсь, і каже:

— Я знаю, шо ти задумала. Ой, знаю… Кавуна собі пошкодувала? Ану купляй отой великий, рябий, з широкою гузничкою. Оту кавуничку! Правду казали мої тато: чого дурне, бо бідне, чого бідне — бо дурне!

Нема Ганьці де дітися. Мусить купляти, бо ж люди дивляться! Подає Ганька продавщиці, що на машині ввихається, гроші, бере на оберемок кавуничку, ледве запихає в китайську торбешку… і наче чує, як з хрустким тріском розколюється навпіл під ножем кавун, бачить соковитий, густо-малиновий м’якуш, притрушений морозцем… Ото вечеря буде! Не забути б чорного хліба купити… А от і хлібовоз, і чорні буханці на полицях видно. Ганька купує цеглинку «бородинського», кладе зверху на кавуничку. Йде слухняно за Гафійкою, що теж собі кавуна купила, з базару, що вже неквапом згортатися почав. А кавуничка виявилася насправді кавунярою, завбільшки з добрячого кабанюру… Чимдалі Ганька відходила від базару, тим кавун важчав, а скоро почав водити Ганькою по вулиці то вліво, то вправо, і вона час від часу зупинялася, клала торбу боком на землю, притримуючи ногою, щоб він не викотився і не закотився в калюжу, які на вулицях їхньої Балабанівки не висихали навіть у посуху.

«Як ходили за колгоспу задрипані по вуха, так і зараз ходимо. А кричали: буде приватна собственность — буде порядок! Ага, буде! То не собственність треба міняти, а голови в наших людей», — думала Ганька, пильнуючи кавуна.

Гафійка теж зупинялася, дивилась на ту боротьбу Ганьки з кавуном, хитала головою, лютуючи на Ганьчиних родичів та приповідаючи, як над покійником: