Галина Тарасюк - Ганька – сама собі ворог

От біда Ганьці з тою Гафійкою! Своєї родини не має, то Ганьчиною колотить! Все їй не так! От вже до землі присікалась! Да, подарувала Ганька своїх законних три гектари племінникам! А що мала робити, коли прийшли й просять: «Подаруйте землю, ми за це над вами опікунство візьмемо. Доглянемо на старість». Ганька й віддала землю Миколиним дітям, бо Петровим її не треба, а Маруся теж була рада свої паї в оренду родичам здати, бо через того пиячиська з городом впоратись не годна. Але подарувала Ганька землю Миколиним фермерам з таким договором, що Петровим студентам і Марусиним школярам вона буде грішми помагати. І хату з городом навпіл відімре, щоб тітку теж не забували.

Але ж Гасі нічого не докажеш. Почувши таке, заслабла!

А якби ще почула те, що недавно Ганька почула від своїх фермерів? Точно, вмерла б… Бо й Ганьці стало на душі важенько… Ото ж приходить недавно Ганька до брата Миколи, а вони всі не в дусі. Стоять на подвір’ї, говорять, але так, наче сваряться. А племінники, здається, торкнеш — іскри посипаються. На тітку — нуль уваги. А тоді сіли в машини й кудись подалися. Ганька — до братової Марини, мов, що сталося? А Марина в одвіт так, наче Ганька всьому виною:

— А случилось те, що якщо держава не поміняє свою політику нащот фермерів, то кажуть хлопці, лиш-но закон дозволить землю продавати, спродаються і в Київ переїдуть. Але поки ще такого закону нема, то й мусять коло цеї землі мучитись… Хай їй грець!

Ганька аж похитнулася. Всього вона чекала, але, щоб землю продавати… Та як це, людоньки? Стільки її чекали — і продавати! Хотіла крикнути: «А я своєї не дам!», однак, глянувши на чорну та темну од вічної гризоти про ту землю Марину, згадала, що нема в неї, щедрої Ганьки, вже землі — подарувала… Тож лиш голову похилила та й пішла з двору братового. Та доки до свого дійшла, розраялась, а далі аж наче совісно стало, бо на таке виходило, що вона свому, рідному — землі пожаліла! Ще й назад відбирати хотіла! Ото ганьба… Бо коли подумати у своїй голові, то, справді, нащо їй ті поля? Їй і городу вистарчить. Аби лиш здоров’я… А вони молоді, добре жити хочуть, хай продають і живуть собі, як люди.

Так собі роздумала Ганька, але Гасі не призналася, бо — вб’є. Замість того, щоб самій подумати, як знайти добрих людей, рідних чи й чужих, та й опікунство оформити за ті гектари, що вона Мосціпаці здала…

І все — через свій прижимистий характер! Ще й Ганьці голову морочить, з пуття збиває. От і зараз — з тими оселедцями причепилась… І не відчепиться доти, доки Ганька з очей не щезне. Тож треба чимшвидше Ганьці щезати, і чимдалі тікати… від гріха подалі.

І Ганька, смиренно опустивши очі й плечі, вдає, що йде по оселедці, а насправді — зовсім в протилежний бік, до машини з кавунами. Чо’ ж це вона раніше не побачила! Ціла машина кавунів! І черга невелика. Воно й не дивно, бо в селі зараз фермери заповзялися навперебій вирощувати бахчові. Кажуть, вигідно: мало сапки коло них, а коли поліття, то й прибуток мають. А якось братова Марина проговорилася, що дуже ж гарно кавуни й дині родять на Ганьчиних землях, тих, що на осонні, над яром. Ото був перший і останній раз, коли рідня згадала про Ганьчину даровизну. Та все одно Ганьці потепліло на душі і з’явилась ще більша охота робити. Бо ж коло свого! З тих пір щовесни Миколині фермери кличуть Ганьку сапати баштани. І Ганька з охотою йде. А чо’ ж не йти? На своє ж поле! Та й робота не важка — цюкай собі схильці бур’ян. І Ганька цюкає, в надії, що восени Миколині хлопці покличуть її збирати кавуни-дині. Але восени хлопці тітку не кличуть. Каже їхня мама, а її братова Марина, що то для Ганьки важка робота — кавуни двигати на машину.

«Та вже подвигала б… — думає Ганька гірко. — Казани з барабольою для їхніх кабанів двигаю, чом би й кавуни не подвигати, якби знаття, що заплатять тобі натурою».

Ганька любить кавуни. День і ніч би їла. З чорним хлібом — така смакота, що ну! Але Ганьку племінники не кличуть збирати кавуни — жаліють… І як Ганька не прислухається — мовчить на підвіконні подарований ними телефон. Чекає, коли буряки прийде пора копати, чи кукурудзу жати…

А це вчора Ганька не витримала, прийшла до брата Миколи наче на внуків подивитися, а бачить — гора кавунів на подвір’ї. Печуться на сонці.

— Та ви їх — у льох, та соломкою перекладіть, та на Різдво — як найдете! — радить Ганька братовій, що саме на ґанок вийшла, по очах видко, стривожена, чого це Ганька без команди по телефону прийшла. Але почувши, що з порадою, заспокоїлась, знехотя рукою на кавуни махає, як на якусь непотріб: