Галина Тарасюк - Устелила б вулицю квітами…

Зіна Карпівна й не думала дивуватися, тим більше сердитись через якийсь напис. Навпаки, була вдячна всім, і голові в тім числі, що так гарно все зробили: і пам’ятник, і мітинг, і людей зібрали, а головне, так гарно говорили про брата… Правду кажучи, вона й не сподівалася, що так усе добре вийде, так людяно й гарно. І люди зостались задоволені. Вона бачила все це на власні очі. А решта — не має жодного значення…

Та все ж здивувалася трохи, коли голова, підвізши їх з дочкою і внуком під самі ворота, вручив їй тоненький конверт зі словами:

— Та, незважаючи на таку матеріально скруту, все ж таки ми віднайшли ресурси, щоб з них виділити певну суму і вам, родичам Мартинюка.

Зіна Карпівна подякувала, дочка з внуком промовчали. Коли голова, попрощавшись, поїхав собі, дочка зазирнула мовчки в конверт, мовчки віддала його мамі і пішла, не сказавши ні слова, разом із сином додому.

Зіна Карпівна у конверт не дивилася. Поклала його зверху на сервант, де завжди клала дрібні гроші, сказала:

— Хай лежать. Може й мені на пам’ятник дешевенький вистачить…

А в ночі Зіні Карпівні приснився дивний і дуже гарний сон: ніби стоїть вона коло воріт батьківської хати, а по їхній вулиці, встеленій від тину до тину, як снігом, білими пишними квітами, йде молоденький солдат з орденами на грудях і так їй приязно, так радісно усміхається, як рідній. Зіна придивляється і впізнає його, і хоче сміятись, кричати від щастя, хоче кинутись, бігти назустріч, та боїться потолочити білі-білі квіти… Тож лиш руки простягає і голосить:

— Братику ж мій, братику… Ой за що-о-о?..