Галина Тарасюк - Устелила б вулицю квітами…

Запросили на обід і Зіну Карпівну з дочкою та внуком. Прийом в ресторані родичам Стіва Мартіна сподобався, нічого не скажеш, стіл був розкішний, наїдки й напитки вишукані, до більшості страв вони призволялася вперше, але стримано й делікатно, бо якось незручно було накидатись на їжу в такому інтелігентному, хоч і розкутому товаристві.

Як і годиться за християнським звичаєм, товариство хвилиною мовчання і першою чаркою пом’януло «того, хто їх сьогодні зібрав» — світлої пам’яті жертводавця, патріота і справжнього українця — Станіслава Карповича Мартиненка. Потім пили за успішність проекту, звичайно, за незалежність, демократію і свободу творчості, навіть за Зіну Карпівну з дочкою і внуком. На останок — за місцеву, «справді народну владу, в тім числі й обласну». До вищої не дійшли, мабуть, боялися, щоб не дійшло за обідом до сварки: у всіх на вустах були майбутні вибори президента, однак у кожного в голові — свій претендент на булаву, і, цілком можливо, з ворогуючих сторін.

Оскільки обід за тостами та розмовами дещо затягнувся, а голова сільради мав ще серйозну розмову з членами оргкомітету, то родичам Стіва Мартіна довелося самим добиратися до села останньою, переповненою людьми маршруткою. Були невеселі, зате раді, що односельцям-попутникам у цій товкотні не до розпитування. Їхали мовчки, та й доїхавши, не мали про що балакати. Провівши Зіну Карпівну до хвіртки, дочка сказала:

— Хай буде, як буде…

— Та вже ж… — погодилась Зіна Карпівна.

…За місяць голова сільради знову запросив Зіну Карпівну з дочкою і внуком у район, вже на засідання журі конкурсу, але вони не поїхали, бо мало що в пам’ятниках розуміли, та й треба було городи сапати. Петрович не наполягав, лиш сказав, щоб не журилися, все буде добре…

А рівно через півроку, осінньою туманною дниною, голова під’їхав під ворота Зіни Карпівни, постукав у вікно, а коли вона вийшла, сповістив урочисто, що завтра в центрі райцентру будуть відкривати пам’ятник жертвам репресій, тому треба бути всім готовими, бо він зранку заїде за ними і відвезе, куди треба.

На ранок другого дня, як і домовлено було, всі троє родичів Стіва Мартіна, святково одягнені, з урочистою скорботою на обличчях чекали голову коло воріт Зіни Карпівни.

— День добрий, люди добрі! Ви що такі невеселі, наче на похорон зібралися? — бадьоро привітався голова, але ніхто йому не відповів. Голова, збагнувши, що не те сказав, прокашлявся, поправив себе: — Хоч воно й наче не дуже весела подія, але все одно — всенародне торжество… Як співає Кобзон: «свято, зі словами на очах».

Родичі Стіва Мартіна знову промовчали, і мовчала всю дорогу. Лиш коли побачила залюднену, замаєну прапорами площу в центрі райцентру, над якою здіймалося вгору щось обмотане білою тканиною, трохи повеселішали.

— Пам’ятник, — здогадалася Зіна Карпівна. В голосі її бриніли сльози радості.

Коли вийшли з машини, просвітліли лиця і в дочки з внуком. Зате голова став холодно-офіційним і наказав усім пробиратися вслід за ним через гамірний натовп до пам’ятника. А провівши, вивів на імпровізовану, збиту з дошок трибуну і поставив в один ряд з представниками влади і гостями із столиці — молодими, гарно вдягненими чоловіками та жертвами репресій — людьми старшого віку і гірше одягненими.

Нічого не скажеш, оргкомітет постарався — організував справді всенародне свято зі сльозами на очах. І людей чимало зібралося. Але, як завжди, під різними прапорами. Ті, хто під червоними, старі люди на чолі з буцматим чоловіком за п’ятдесят, — войовничою купкою обступили помальованого у коричневий колір Леніна, що стояв у піджачку на круглім п’єдесталі на цій самій площі. Комуністів було з десяток, зате жертв їхнього режиму та супротивників — у сто разів більше. Ціле море клекотало під синьо-жовтими і багряно-чорними прапорами довкола ще накритого білою тканиною монументу.

Зіна Карпівна, дивлячись з президії на це людське море, не могла втримати сліз. Побачив би цю картину її бідний брат! А може, він і бачить — прилетіла душечка ясна у рідні краї з тої Зеландії і он кружляє над майданом білим голубочком… Тішиться! А що-о-о ж — стільки людей скликав — нагадати, пом’янути безневинно убієнних! Яку ж це голову і серце треба мати, щоб до такого додуматись: все життя збирати гроші на пам’ятник тисячам людей! От кому президентом треба було бути! А він, бідний, наймитував по чужих чужинах і в чужу землю ліг… Як дід з бабою… Лежать за Уралом, сіромашні, у холодній тайзі, ніхто й не одвідає, не заплаче… Полетіла б, та далеко, і грошей нема, і літа не ті… Ой, порозкидало ж їх по світах, порозкидало… І вона б зосталася за Уралом, якби не тато з мамою — аж стогнали за Україною. А їй, там народженій, аж дивно було, бо не знала іншої батьківщини… Та й зараз часом тужить за снігами сибірськими лискучими, за морозами тріскучими і горішками кедровими лускучими. Досі їй пахнуть! Отак і братик її, Стасик, видно, звик до тої Зеландії, а душа ридала за Україною… За людьми своїми, витоптаними, вибитими як той цвіт луговий копитами ординськими… Ой, братику-братику, чо’ ми такі нещасливі з тобою? Чого так пізно і так сумно зустрілися?..