Галина Тарасюк - Устелила б вулицю квітами…

— Так нам щось від спадщини дядькової перепаде? — стримано спитала дочка Зіни Карпівни, все ще дивлячись у лист. — Пам’ятник — це добре, але не думаю, щоби серце дядька Станіслава, яке боліло за всіма людьми постраждалими, та не заболіло за рідною сестрою, що теж набідувалася в своєму житті… і зараз не легше… Он хату треба відремонтувати, а то стеля падає… Хворіє, а ліки дорогі. Вся пенсія йде…

— Та все ясно, Тамара Василовна! — з легкою досадою перебив її голова сільради. — Ми ж все про вас знаєм! І ваші проблеми знаєм! На те ми й власть! Але ж бачите самі, брат нічого про вас не знав! Так — здогадувався. Тому звертається більше до сільської громади, то єсть влади. Але було б нечесно і не по-людськи — обділити його родину! Хоч ви й не прямі наслєдніки, та все одно свою частку маєте получити. Це понятно! Але, як самі понімаєте, пам’ятник — превише всього! Це — святе! Тому нам усім треба порадитися — і з вищою владою, і з нотаріусом… Лиш ви не волнуйтесь! Всьо буде добре! Так що, Карповна, і ви, Василовна, не журіться! — бадьоро запевнив голова.

Дочка мовчала, втупившись у дядькове послання, внук — одвернувшись до вікна. Тільки Зіна Карпівна перепитала:

— Так що — ми до спадщини — ні при чім?

— Та чо’ ж?! Усе сповним, як завіщав ваш брат! Ви, чи хтось інший з найближчих родичів, як от дочка ваша, чи внук, Богдан, можете бути розпорядником коштів. Але я, чесно кажучи, не радив би… Бо це — міжнародна подія, і треба, щоб усе на офіційному державному рівні було. Створити оргкомітет, приміром… Солідну комісію, яку б очолив солідний чоловік, приміром, хтось із заступників голови районної держадміністрації, або навіть, для важності, й обласної. Чи навіть, а чом би й нє, це ж серйозна міжнародна акція, із самої столиці!

— Слухай, Петровичу! Ти що, нас за дурнів маєш? Спадкоємці — є спадкоємці, які б вони не були — близькі чи далекі! — раптом обурилась дочка. — І вони мають отримати своє по закону!

— Ну, Василовна, ви ж самі читали: те, що лишиться від пам’ятника! І то на той случай, якщо ви, то єсть наслєдніки, є в наявності! Ну що ви, Василівна, такі несвідомі! Ваш брат чи то дядько на чужині копійку до копійки складав ради великої ідеї, а ви — торгуєтесь! Навіть не знаю що отвічать! — Знов образився голова. — Короче, Василовна! Ви жінка самі по собі грамотна, бухгалтер, їдь самі в район, і там розбирайся! Бо я всі документи, крім копії письма, що ви в руках держите, туди передав.

— І поїду, і розберусь! — стримуючи сльози, пригрозила Василівна.

— Ша! — шикнула на дочку Зіна Карпівна, але та, замість замовкнути, розкричалася:

— Що — «ша»?! Що — «ша»? Вічно «ша»! Слова не можна сказати! Скільки можна вже боятися? Ховатися! Давно вже не ті часи! І люди — інші! Не такі, як ви, залякані!

— Кажу — помовч! Розкричалася… Часи — інші, та люди — ті самі! — намагалась вговтати дочку Зіна Карпівна, але ту — як прорвало.

— Не збивайте мене, мамо! Я знаю, що кажу! Мені тих грошей не треба, я без них жила і проживу, але я хочу знати, що й до чого! — кричала дочка услід голові сільради, що махнувши рукою на дурних бабів, вискочив з хати, сів у машину і поїхав.

Дочка спересердя теж грюкнула дверима, а розтривожена Зіна Карпівна дістала з шухляди конверт із старими пожовклими фотографіями, з яких на неї дивилися тато з мамою, діди й баби, тітки й дядьки, довго вдивлялася в рідні обличчя, а знайшовши фото усміхненого вродливого солдатика в гімнастерці з орденами, тихо заголосила:

— Братику ж мій, братику… Ой нащо нам твої гроші, як тебе нема… Ой нема… Ой на що ж ти життя своє поклав?.. Ой за що-о?..

Звичайно, і дочка Ліди Карпівни, покричавши, нікуди не їздила, нічого не уточняла і не розбиралася ні з ким щодо дядькової спадщини, переконана, що нікому нічого не докажеш, та й не хотіла, аби думали в районі і вище, ніби родина Стіва Мартіна така несвідома, темна і жадна до грошей… Проте за кілька днів голова сільради сам повіз родичів Стіва Мартіна в район. На засідання оргкомітету з питань створення і встановлення пам’ятника жертвам репресій, як він, ще ображений і сердитий, пояснив.

Товариство на засіданні оргкомітету зібралося поважне, серйозне. Приїхали аж з Києва високі люди. Говорили багато й розумно. Але небавом спокійні й мудрі дебати про те, яким має бути пам’ятник, перейшли в гарячу і бурхливу дискусію, в якій, звісно, спільної думки не дійшли. А не дійшовши, вирішили зробити мудріше: обрати журі і оголосити конкурс на кращий проект пам’ятника, але «по-скорому» і між знайомими знаменитостями, адже час «підпирав» і не було коли розводити із всенародним обговоренням. На цім помирились і пішли обідати, бо незчулися, як день пролетів і вже сонце над захід.