Ірвін Шоу - Хліб по воді

Леслі ніяково подивилася на Аллена. Він знав: його обличчя виражає все, що він думає про дочку, яка розповідає такими словами, – байдуже, одружена вона чи ні.

– Через тиждень він запропонував мені вийти за нього заміж, – провадила Елінор з ледь відчутними переможними нотками в голосі. – Проте відразу мене попередив, що рано чи пізно з Нью-Йорка виїде, видаватиме десь у невеликому містечку, – може, навіть за тисячі миль звідси, – газету і що він не вірить, ніби шлюб можна зберегти, коли чоловік житиме в одному місті, а дружина – в іншому. Тоді я сказала: «Дякую, приятелю, але – ні». І ми… ну… ми просто зустрічалися. Він познайомив мене зі своєю родиною, і більшість тих Людей справила на мене найкраще враження, тільки його мати впала у розпач, як побачила мене. Вона народилася в Італії, католичка, – зрештою, як і всі вони, – й ходить до меси щонеділі, на кожне свято і взагалі коли тільки трапиться нагода. Може, та жінка ще заплющувала очі на те, що її любий синочок потай десь проведе вихідний із спокусницею-протестанткою, але на саму думку про одруження вона бухнула б навколішки зі свічкою в руці перед найближчою статуєю діви Марії. Уявляєте собі? І це в наш час!

«Так, – думав Аллен, – я собі уявляю! У наш час за віру в того чи того бога уже пролито річки крові… І кров дітей іще не народжених проливатиметься за те саме. Щодо цього побожна мати Джузеппе Джанеллі сучасніша, ніж моя дочка».

– Джузеппе сказав мені, що стара це переживе, – розповідала Елінор далі. – Я могла з нею не бачитись, мене все влаштовувало, і ми весело проводили собі час, поки… – Вона затнулась, і голос її став сумний. – Поки він не поїхав до Джорджії і там йому сказали, що він може негайно переїздити й братися до газети. Джузеппе подзвонив мені з Джорджії. Рассел вам про це вже, мабуть, розповідав…

– Розповідав, – буркнув Аллен.

– Він сказав, що став до роботи, – мовила Елінор уже серйозно, – і якщо я, мовляв, хочу коли-небудь побачити його ще, то повинна негайно з ним одружитися. – Вона зітхнула. – Була сьома вечора, коли він дзвонив мені із Джорджії. Я відповіла, що повинна подумати. Він дав мені термін до ранку. Не брехатиму, ніби тієї ночі я добре спала. Мамусю…

– Елінор заплакала. – Я не можу без нього жити! Що ти зробила б, якби тато поставив тобі таку умову і ти знала, що він не жартує?

Леслі подалася вперед і поклала свою руку на Алленову.

– Я зробила б точнісінько так, як ти, люба, – сказала вона,

– І вчинила б страшенну дурницю! – кинув Аллен.

– Ні, не вчинила б, – ніжно відповіла Леслі.

– А вранці я подзвонила Джузеппе й сказала «так», – ледь чутно прошепотіла Елінор.

– А Лас-Вегас? – сердито запитав Аллен. – Нащо такий поспіх?

– А чого б ти хотів? – Елінор устала й заходила по кімнаті. – Бучного весілля зі священиком та родичами, які співають «O sole mio», а його матінка метає очима найчорніші італійські прокляття на всю нашу сім'ю? Коли вже хочеш знати правду, то ні я, ні Джузеппе не хотіли зволікати жодного дня, щоб не змінити свого рішення. Зрештою, яка різниця? Принаймні в Лас-Вегасі шлюб оформили за хвилину, і було дуже весело. Джузеппе виграв у казино тисячу двісті доларів. Вони пішли на обручку й готель. Мамусю, татуню, прошу вас, не гнівайтесь на мене! Я щаслива і сподіваюся бути щасливою. Невже вам було б краще, якби я лишилася в Нью-Йорку, тинялася по барах для одинаків і моє прізвище стояло на дверях під табличкою помічника заступника виконуючого обов'язки начальника одного з кільканадцяти відділів сто якоїсь там за розміром американської компанії по виробництву комп'ютерів?!

– Не мели дурниць! – рішуче промовила Леслі. Вона встала, обняла Елінор і поцілувала її в чоло. – Коли ти щаслива, щасливі й ми.

Елінор глянула через материне плече на Аллена.

– Тебе це теж стосується, татуню?

– Думаю, що так, – стомлено сказав Аллен. – То де ж тепер твій чоловік?

– У Грехемі, в Джорджії, – відповіла Елінор. – У тому давньому найменшому містечку Сонячного пояса Сполучених Штатів, яке найшвидше розвивається. Клуб ділових людей, засідання щовівторка,

Аллен не міг зрозуміти, сміється вона чи плаче.

– А сюди він не приїде зовсім?

– Тільки під покровом ночі. Він чоловік відважний, але не настільки, щоб у найближчий рік-два з'явитися на очі своїй матусі. То ти даєш мені своє благословення? – Елінор відступила від матері й визивно стала перед ним.

– Я не папа римський – благословеннями не відаю. – Аллен підвівся і обняв дочку. – Але я поцілую тебе.