Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Про що він? – підозріливо запитав Стренд.

– «Зробити ніс естетичнішим і приємнішим для ока» – так висловився лікар. Він робить багато пластичних операцій, і, судячи з того, що я чув, його клієнти задоволені.

– Чого ж він не сказав про це нам? – спитав Стренд.

– За його словами, іноді батьки сердяться, діставши таку пропозицію. Почувають себе ображеними. Він вирішив, що краще нехай ви розсердитесь на мене, а не на нього.

Аллен глянув на Леслі. Леслі на Лінду. Та рішуче кивнула головою.

– Звісно, вам треба спершу дізнатися, що думає про це Керолайн, – мовив Хейзен.

– Я знаю, що думає Керолайн, – сказала Леслі. – Вона буде в захваті.

– Звідки ти знаєш? – вражено запитав Стренд.

– Ми розмовляли з нею ще задовго до нашої поїздки у Францію, – зухвало відповіла Леслі. – Тоді, коли про це згадала Елінор.

– Чому ж ти не сказала ні слова мені? – допитувався Аллен.

– Чекала слушної хвилини, – відповіла Леслі.

– І ти вважаєш, що оце якраз слушна хвилина? – Аллен намагався не підвищувати голосу.

– Подарована самим провидінням! – спокійно відказала Леслі. –

Може, ми повинні навіть дякувати тому хлопцеві, Джорджеві, за те, як він їздить.

– А я вважаю, що все це дурниці! – не зовсім упевнено відказав Стренд.

– Аллене, прошу тебе, забудь про свої середньовічні погляди! – промовила Леслі.

– Одне мені ясно, – сказав він, хоча й розумів, що зазнав поразки. – Я повинен побалакати з нашою юною дамою сам.

– Ох, Аллене, – роздратовано зітхнула Леслі, – не роби з цього драми. Таких операцій – мільйон на рік.

– Але не в моїй сім'ї! – І Стренд обернувся до дверей кабінету, звідки щойно вийшла Керолайн з асистентом, який опікував її. Ніс і підбите око в неї були майстерно перев'язані наново.

– Як ти себе почуваєш, доню? – запитав Стренд.

– Пускаюся духу! – відповіла Керолайн.

– Не будь така розумна! Ми забираємо тебе додому. Ходімо.

Аллен відчинив двері. Керолайн, узявши матір за руку, а з ними й

Лінда, вийшли. Хейзен трохи затримався, наче роздумуючи, що робити.

– Ви йдете? – спитав його Стренд.

– Так-так, звісно! – Вигляд у Хейзена був стурбований.

– Лікар сказав вам ще щось? – Аллен мав таке відчуття, ніби ного оточують змовники.

– Ні, нічого, – відказав Хейзен. – Розповім іншим разом.

«Ох і день! Ох і клятущий день! – думав Стренд, ідучи з Хейзеном до машини. – У світі мільйони людей умирають голодною смертю і вбивають одне одного, а ми морочимо собі голову тим, чи має бути в дівчини ніс на чверть дюйма коротший!»

Кілька наступних днів у квартирі стояв гармидер. Леслі відразу почала спаковуватися для переїзду до Данберрі, і кімнати були заставлені коробками та кошиками зі стружковою прокладкою – щоб не пошкодити картини й посуд. Між Леслі та Керолайн – дівчина заявила, що не вийде з дому, поки на обличчі в неї буде пов'язка, – точилися нескінченні суперечки про те, що з собою треба брати, а що викинути. Вони прожили в квартирі двадцять п'ять років, і Аллен був приголомшений тим, скільки мотлоху зібралося в них за цей час. Він хотів був допомогти збиратися, проте Леслі прогнала його – вона не хотіла, щоб чоловік перевтомлювався, та й він однаково не зміг би нічого знайти в тому шарварку. В Нью-Йорку стояла страшна спека. Елінор не давала про себе знати, а сподіватися допомоги від Джіммі було марно. З'являвся він вряди-годи, ненадовго й відразу ж сідав до телефону. Часто Джіммі й зовсім не ночував удома, а тільки прибігав уранці, щоб поголитися й перевдягтись на роботу. Аллена дратували ці, як він їх називав, «паскудні звички хлопця», але, пам'ятаючи про лікареву пораду не хвилюватися, він нічого синові не казав. Аллен блукав Нью-Йоркськими вулицями, читав за столиками кафе газети й пив багато кави, почуваючи себе самотнім, розгубленим, непотрібним. Він зателефонував до кабінету доктора Лейярда, щоб довідатися, скільки коштуватиме операція Керолайн. Але з лікарем поговорити не пощастило, трубку взяла секретарка й розмовляла так, ніби її саму щойно відірвали від операції. Вона відповіла, що про гонорар лікареві вже подбали. Тоді Стренд подзвонив у контору Хейзенові з метою заявити протест, але там сказали, що містера Хейзена в місті немає і зв'язатися з ним не можна.

Рятуючись від вуличної спеки в прохолодній темряві кінотеатрів, він переглянув самотою безліч фільмів, але жоден йому не сподобався. Зате прогулянки Нью-Йорком у серпні не минули для Стренда марно: тепер він тільки радів на думку, що скоро вибереться з цього міста. «Якби я був років на двадцять молодший, – сказав собі Аллен, – то вийшов би на околицю, сів у першу-ліпшу машину, яка б мене взяла, і поїхав би світ за очі!»