Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Все, що ми знаємо з телеграми, це те, що Елінор покинула роботу.

Хейзен стримано кивнув головою.

– Я допускав, що це може статися, коли посилав хлопця до Джорджії.

– До Джорджії? – перепитав Стренд. – До чого тут Джорджія?

– Ви ж знаєте, він весь час говорив, що хоче покинути батькове підприємство й випускати десь у невеликому містечку газету. І брати, щоб позбутися хлопця, обіцяли підтримати його грішми.

– Атож, я щось таке пригадую, – промовив Стренд.

– Ну так от, у Джорджії є містечко, яке називається Грехем. Колись воно було маленьке. Але туди перебралися з півночі велика електронна компанія та консервний завод, і містечко росте тепер і вгору, й ушир. А моя фірма представляла в одному судовому позові інтереси тамтешніх видавців невеличкої щоденної газети. Я поїхав туди і взявся вести справу сам, бо йшлося про свободу преси, – а це дуже важливо, – і ми виграли. Там я заприятелював з одним чоловіком. Він народився в Джорджії, вчився у коледжі в Афінах і таке інше. Але міцний горішок і мені сподобався. Отож той чолов'яга відчув, що вже обростає павутинням, щоденна м'ясорубка починає впливати йому на нерви, і він подзвонив мені за давньою звичкою і спитав, чи я часом не знаю якого-небудь завзятого хлопця з невеликою, зовсім невеликою сумою, що міг би взятися за справу й поділити прибутки. А сталося це якраз за кілька днів до того, як я випивав із Джанеллі та Елінор, і Джанеллі знову згадав про те, що хоче видавати в невеликому містечку газету. Правда, Елінор тоді заявила, що скоріше стане в Нью-Йорку пралею. Але кохання, як казали римляни, перемагає все, і, гадаю, саме тому вона й покинула свою роботу. Ваш зять, мабуть, справив приємне враження на мого грехемського приятеля.

– Джорджія?! – вигукнула Леслі таким самим голосом, як і «Лас-Вегас», коли читала телеграму.

– Це гарне, чепурне невелике містечко, – промовив Хейзен, – Воно б вам сподобалось. – Потім додав, усміхнувшись: – На тиждень.

– Я сумніваюся, чи Елінор витримає й стільки! – сказала Леслі. Її обличчя спохмурніло. – Я не уявляю її після Нью-Йорка в такій глушині.

– Нам, уродженцям північних штатів, треба звикати до того, що цивілізація не кінчається на паралелі міста Вашінгтона, округ Колумбія, – мовив Хейзен. – Вище голову, Леслі! Це ж не кінець світу. Якщо в них нічого не вийде, вони обоє молоді, здорові і спробують що-небудь інше. Принаймні потім не казатимуть – мовляв, ми мали шанс, але побоялися ризикнути. До речі, про шанси. Місяць чи десь так тому мадам Аркур запропонували одну роботу – викладати право в університеті Джорджа Вашінгтона, – і тепер вона вирішила погодитись. – Хейзен сказав це досить байдуже, ніби розповідав про якусь випадкову знайому.

– Я не маю сумніву, вона буде дуже популярна на урядових прийомах, – сказала Леслі.

Відчувши шпильку, Хейзен підозріливо зиркнув на Леслі. Та вона тільки мило всміхнулася.

Офіціант, що стояв біля столика, чекаючи перерви в розмові, подав кожному з них меню. Хейзен глянув у своє, потім відкинув його і підвівся.

– Даруйте мені, – сказав він, – але я надто стомлений і не хочу їсти. Бо якби я зараз поїв та ще й випив, то довелося б виносити мене звідси. Я йду спати. Довгий був день. Гадаю, завтра вам слід бути готовими десь на десяту тридцять ранку. Надходить погодний фронт, сказали мені, і пополудні злітну смугу можуть закрити. Радий вас бачити такою чарівною, Леслі! Позавчора ви трохи спали з лиця. На добраніч! Приємних снів! – До дверей він ішов згорблений, постарілий на виду

Вони замовили вечерю і мовчки поїли.

З Ліндою вони зустрілися в аеропорту. Вигляд вона мала чудовий, з новою засмагою, одначе була дуже збуджена.

– Я просто не вмію так швидко міняти свій розклад, – поскаржилась вона, – і спакувала, звичайно, не те, що треба! На Рассела це зовсім не схоже. Він завжди був надійний, як швейцарські залізниці.

Хейзен весело поцілував її.

– Радий, що ти встигла! – І пішов востаннє подзвонити в свою контору.

День був вологий, сіявся дрібний дощ, на злітному полі бурхав вітер. Простуючи до літака, Стренд тривожно поглядав на захмарене небо. Погода відповідала його настрою. Надходить атмосферний фронт, попереджав Хейзен. Від перельоту не доводилося чекати нічого приємного. Сонячна погода аж ніяк не пасувала б на завершення їхньої невдалої подорожі. Коли вони ввійшли до невеликого, тьмяно освітленого літака, Стренд злякався, що Леслі вхопиться за погоду як за погану прикмету. Але дружина весело торохтіла з Ліндою – здавалося, тисячі миль пустельного неба попереду анітрохи не лякали її.