Ірвін Шоу - Хліб по воді

Він тинявся по квартирі, мов привид. Хотів подивитися сімейний альбом з фотографіями: він і Леслі в день весілля, Керолайн у дитячій колясочці, Елінор у береті й фартусі із щойно одержаним атестатом у руці, Джіммі на велосипеді… Та альбом був уже запакований.

Несподівано квартира стала йому ненависна. Аллен поспішив на кухню, де Леслі відкривала консерви.

– Ходімо десь повечеряємо, – сказав він. – Сьогодні мені хочеться бути серед людей.

На мить Леслі спинила на ньому здивований погляд, тоді поклала консервного ключа.

– Ходімо, – мовила вона лагідно. – Зачекаєш, поки я помию голову?

– Я не голодний, – відповів Аллен. – Почекаю.

Коли на душі в Леслі було тривожно, вона мила голову. Він розумів, що її зовнішній спокій – це маска, яку дружина надівала задля нього. Але він ненавидів шум її фена. Він нагадував шарудіння страшних машин, що переслідували його у снах.

– Я чекатиму тебе в «О'Коннорі». – То був бар на розі їхньої вулиці. Аллен заходив туди всього двічі або тричі на рік, коли мав розповісти вдома якісь неприємні новини і зволікав час.

Леслі підійшла й поцілувала його в щоку.

– Не впадай у меланхолію, любий, прошу тебе! – сказала вона.

– Я б випив, – мовив Аллен замість відповіді. – Але вдома нічого немає. Джіммі, видно, влаштовував бучні вечірки, поки нас не було.

– Не такі вже й бучні, – відповіла Леслі. – Коли ми їхали в Європу, залишалося не більш як півпляшки віскі.

– Все одно, – сказав Аллен, хоч і знав, що не має рації.

Виходячи з квартири, він почув, як у ванній потекла вода. Коли через годину Леслі підійшла до нього в «О'Коннорі», він сидів сам у порожньому барі перед своїм першим, майже не надпитим віскі.

Вечеряли вони в сусідньому ресторані, до якого любили заходити. Крім них, там сиділи ще дві пари. Власник ресторану, що знав Аллена й Леслі, сказав:

– На той рік у серпні закриватиму. Серпень у Нью-Йорку мертвий місяць.

Після того, що вони їли у Франції, тут їм нічого не смакувало, та ще й Леслі знайшла в салаті довгу волосину.

– Я їм у цьому ресторані востаннє! – заявила вона.

«Востаннє, – промайнуло в Аллена, – стає найуживанішим словом у наших розмовах».

Коли вони, повернувшись, відчинили двері квартири, саме дзвонив телефон. «Про початок нової війни, – подумав Стренд, поспішаючи взяти трубку, – мені повідомлять теж отаким несамовитим дзеленчанням! Справжнє лихо, подароване нам компанією «Амерікен телефон енд телеграф».

Але то була Елінор.

– Я вже мало не збожеволіла! – вигукнула вона. – Цілий вечір сиджу на телефоні. Подзвонила Расселові в Айленд – думала, ви там, а він розповів мені про Керолайн. Де ви були? З нею все гаразд?

– Гаразд, гаразд, – відповів Аллен, намагаючись стримати в голосі обурення. – А де ти?

– У своїй квартирі. Приїхала сьогодні ввечері. Хочу прийти до вас.

– Навіщо? – сердито запитав Аллен.

– Не гнівайся, тату, прошу тебе! Я ж нічого такого не зробила, тільки одружилася. То можна прийти?

– Я запитаю в матері. – Він обернувся до Леслі. – Це Елінор. Ти хочеш її бачити сьогодні?

– Звичайно. Спитай, чи вона вечеряла. Я їй що-небудь приготую.

– Ми на тебе чекаємо, – сказав Аллен Елінор. – Мати питає, чи ти вечеряла. Якщо ні, вона тут що-небудь тобі знайде,

Елінор засміялася.

– Наша добра мамуся! Спершу нагодувати свій виводок, а вже потім розпитувати. Скажи, нехай не турбується. Я поправилася на три фунти, відколи вийшла заміж.

Стренд поклав трубку й мовив до Леслі:

– Вона не голодна.

– Пообіцяй, що не гриматимеш на неї, – сказала Леслі.

– Хай на неї гримає її чоловік, – відповів Аллен. – Я не маю сили. – Він узяв журнал і пішов на кухню, де залишилось останнє світло в квартирі, при якому можна було читати. Там він сів за стіл і в різкому світлі неонової лампи – Леслі поставила її, коли відчула, що шити й читати їй треба уже в окулярах, – почав переглядати комікси, нудні, зовсім не смішні.

– А тепер, – сказала Леслі, – з самого початку,

Вони сиділи у вітальні, майже зовсім темній, бо всі лампи, крім однієї, спакували. Елінор запитала, який у сестри настрій,

– Аж надто піднесений, – похмуро відповів Аллен, проте Леслі заспокоїла старшу дочку.

Елінор сиділа скраю на стільці й здавалася тепер зовсім іншою – молодшою і, на думку Аллена, гарнішою, ніж будь-коли. Вона трималася невимушено й зовсім не шкодувала про те, що зробила,

– Почалося все, – сказала Елінор, – не цього літа, а ще минулого, коли я накинула на нього оком у чиємусь домі в Бріджхемптоні і тоді ж таки сказала собі, що це той чоловік, яким я повинна заволодіти.