Ірвін Шоу - Хліб по воді

Зненацька Хейзен зупинивсь, упав – ні, мішком гепнувся в крісло – і заридав, весь червоний, судомно хапаючи ротом повітря.

Аллен стояв, прихилившись до стіни, щоб не опинитися на дорозі в дебелого чоловіка, який несамовито, мов розлютований бугай, метався по чепурній кімнаті з провансальськими меблями й квітчастими шпалерами. Коли цей здоровань у невтримному потоці слів почав виливати свою провину, ненависть, утрачені надії, Аллен мов прикипів до місця й витріщив очі – переляканий, безпорадний, сповнений скорботи і співчуття. Йому просто відібрало мову, в цю хвилину він не міг простягти руку дружби чи порятунку. людині, яку – Стренд це відчував – уже ніщо не врятує. Цей чоловік у нього на очах западав у істерію, таку саму лиховісну й згубну, як і жінка, що його до неї довела. «Я розплачуюся за літо, – промайнуло в Стренда. – Чому я?» Потім йому стало соромно за цю думку.

– Прошу вас, заспокойтеся, – сказав він. – Усе минуло.

– Нічого не минуло, – зітхнув Хейзен. Він уже тільки стогнав – здавленим, моторошним дискантом. – Це не мине ніколи! Йдіть собі. Прошу вас. Пробачте мені і йдіть собі.

– Іду, – мовив Стренд, радий, що нарешті покине цю кімнату й більше не чутиме тужливого Хейзенового стогону. – Прийміть що-не-будь заспокійливе чи снодійне.

– Я такої гидоти із собою не вожу. Надто велика спокуса, – сказав Хейзен, не підводячи очей, проте досить спокійно.

– Я можу вам дати. Одну таблетку.

– Одну таблетку! – Хейзен хрипко засміявся. – Є один засіб. Ціанід. Дякую. І йдіть.

– Гаразд. – Аллен рушив до дверей. – Якщо вночі я буду вам потрібен, подзвоніть.

Хейзен звів на Стренда погляд. Очі в нього були червоні. Ледве повертаючи язиком, він сказав:

– Пробачте мені, друже.,. Зі мною все буде гаразд. Я не дзвонитиму.

Стренд переступив поріг і пішов до свого номера, почуваючи себе втомленим, виснаженим. Отже, не тільки в'язнів Катерини Медічі прилюдно піддавали тортурам у долині Луари…

Леслі залишила двері незамкнуті, і Аллен увійшов не стукаючи.. В номері світила тільки одна невелика лампочка. Леслі лежала під ковдрою і спала, ледь чутно похропуючи. Це траплялося з нею лише тоді, коли вона була хвора. Аллен тихенько роздягся, та навіть уві сні дружина відчула його присутність і розплющила очі. Він саме збирався лягти у своє ліжко, коли вона простягла до нього руку.

– Іди сюди! – прошепотіла вона.,

Він завагався, але тільки на мить. Якщо й бувають хвилини, коли до болю потрібно відчути тепло коханого, рідного тіла й зігріти його власним теплом, то тепер настала саме така хвилина. Аллен хутко скинув піжаму й ліг біля Леслі. Він лежав, обнявши її у вузькому ліжку.

– Мовчи! – Прошепотіла Леслі. – Нічого не кажи.

Потім вони кохалися, ніжно й безмовно віддаючись пристрасті, немов стираючи з пам'яті хаос минулого вечора.

Леслі відразу поринула в сон. Аллен не спав, не міг заснути. Його серце раптом стало незалежною, некерованою часткою тіла й шалено забилося. «Ні, – подумав він, – це неможливо, це було б уже занадто!» Зусиллям волі він спробував погамувати у себе в грудях бурю, але серце калатало дедалі дужче, дедалі нерівномірніше, слухаючись тільки лиховісних сигналів, які йшли з нього самого. Незважаючи на всі свої зусилля, Аллен дихав усе надсадніше й аж харчав. Він починав задихатися. Через силу підвівся з ліжка й, спотикаючись у темряві, спробував дістатися до ванної, де був його несесер із пляшечкою таблеток нітрогліцерину. Але, перечепившись об крісло, він упав на підлогу, застогнав і вже не зміг звестися на ноги.

Від гуркоту Леслі прокинулась, і за мить у кімнаті спалахнуло світло. Зойкнувши, Леслі скочила з ліжка, підбігла й стала біля нього навколішки.

– Таблетки… – видихнув Аллен між спазмами.

Вона підхопилась і кинулася до ванної. Аллен бачив, як там спалахнуло світло, почув, як забряжчали пляшечки й потекла вода.

Він зібрав усю свою силу й сів на підлозі, прихилившись спиною до крісла. Леслі знов уклякла біля нього, підтримала йому голову, коли він клав до рота таблетку, й піднесла йому до губів склянку. Аллен жадібно ковтнув воду й відчув, як таблетка покотилася горлом униз.

– Все буде гаразд, – вимовив він, спробувавши заспокійливо всміхнутися.

– Не розмовляй!

Зненацька він перестав хрипіти. Напад – якщо це був справді напад – минув.

– Ну ось, – сказав Аллен і, похитуючись, зіп'явся на ноги. – Мені холодно, я, мабуть, ляжу. – Він почував себе ніяково, стоячи посеред кімнати голий.