Ірвін Шоу - Хліб по воді

Конрой зупинився у вистеленому гравієм внутрішньому дворі й натис на сигнал.

– Приїхали! – сказав він, і всі вийшли з машини.

Величезний, обшальований білий будинок самотньо бовванів на

тлі чистого присмеркового неба.

– Ого! – присвиснув Джіммі, – Оце то архітектурка!

– Його збудував ще дід містера Хейзена, – пояснив Конрой. – Тоді мислили з розмахом!

«Споконвічний закон Америки – збагачення й розорення за три покоління – до Хейзенів ніяк не застосуєш, – подумав Аллен. – Дід міг би пишатися своїм онуком».

Конрой знов натис на сигнал, і з дому поквапно вийшли чоловік і жінка.

– Містер і місіс Кетлі, – відрекомендував їх Конрой. – Вони доглядають будинок. Ваші валізи вони віднесуть самі. – Потім назвав Стрендів прислузі.

На чоловікові були чорні штани й добре накрохмалена біла бавовняна куртка. Його дружина була в чорному платті й білому фартусі. Обоє середнього віку, приємні на вигляд, однак такі змучені, наче цілий вік тяжко працювали.

– А тепер я з вами попрощаюся, – сказав Конрой. – Мушу повернутися до міста, щоб забрати з контори містера Хейзена й привезти сюди.

– То ви збираєтеся повторити ту саму поїздку ще раз? – здивувалася Леслі.

– Пусте! – кинув Конрой. – Ми будемо тут близько одинадцятої.

– Якби ми знали, то зачекали б містера Хейзена, поки він звільниться, – сказала Леслі. – Так незручно вийшло.,.

– Містер Хейзен не схотів би про таке й слухати, – відповів Конрой. – Він просив переказати, щоб ви почували себе як дома і за всім, що треба, зверталися до Кетлі. Вечерю вам замовлено.

І Конрой сів у машину – вірний слуга, завжди непомітний, завжди напохваті, велосипедист, лакей у сірій лівреї, власник багатьох дрібних, але корисних талантів. Він запустив двигун, плавно розвернувся у внутрішньому дворі, і задні вогні «мерседеса» зникли між рядами дерев, що вишикувалися обабіч дороги.

– Прошу сюди, – сказав містер Кетлі, ведучи Стрендів до дверей з двома великими знятими з карет ліхтарями обабіч. Коли гості ступили на кам'яні плити перед входом, ліхтарі засвітилися.

Вони ввійшли до передпокою, звідки широкі кручені сходи з поручнями червоного дерева вели на другий поверх. Містер Кетлі запитав, чи вони бажають побачити свої кімнати, чи спершу чогось вип'ють з дороги.

Аллен сказав, що побуде трохи внизу, але пити, подякувавши, відмовився й рушив до вітальні, тоді як решту повели нагору. Вітальня була простора, стіни обшиті дерев'яними панелями, вгорі – полотна Пісарро, Вламінка, Шагала й Дюфі, а також картини абстракціоністів – чиї саме, Аллен не міг упізнати. В кутку стояв накритий чохлом рояль. Повсюди великі вази з квітами, низькі зручні канапи та м'які крісла непевного стилю, що контрастували з дерев'яними кріслами, столиками та письмовим столом у стилі доби американських піонерів. Був тут і великий камін, у ньому лежали дрова, але не горіли. Вікна й двері з одного боку виходили на океан. Хейзен, може, й страждав від того, що в нього забагато вільних спалень, і це впливало на його психічну рівновагу, зате про його бренне тіло тут дбали, звичайно, щедро. Одначе в будинку – чи принаймні тут, у вітальні, – мало що говорило про захоплення чи смаки господаря, окрім хіба рояля й картин. Крізь прочинені двері Аллен зазирнув до невеликої бібліотеки. Книжки він перегляне іншим разом – йому не хотілося, щоб містер чи місіс Кетлі застали його там. Будинок, очевидно, споруджували на межі століть, і на його оздобленні та вмеблюванні явно позначилися різні смаки кількох поколінь.

Він відчинив двері на терасу, і кімнату заповнив шум океану. Аллен переступив поріг і задивився в темний простір Атлантики, над якою спустились вечірні сутінки. Океан був спокійний. Тільки зрідка з далини набігали хвилі й розбивались об берег. За терасою над басейном здіймався легкий туман. У воді відбивались вогні будинку.

Аллен глибоко вдихав повітря, втішаючись його цілющим солоним присмаком. Далеко за дюнами мріли вогні інших вілл, що також виходили вікнами на океан. Але поблизу будинків не було. Якщо Хейзенів дід прагнув спокою, то місце він обрав дуже вдале. Всього сто з невеликим гаком миль від Нью-Йорка, а яке відчуття безмежності простору, благодатності клімату! Тишу порушують тільки шум океану та крики чайок. «Стоячи тут, – думав Аллен, – забуваєш, що там, у місті, такі самі, як ти, люди борються за кожен ковток повітря, юрмляться у смердючих, жахливих вагонах підземки, страждають від вуличного гуркоту й мусять марнувати своє життя в безглуздій біганині». На березі океану повітря насичене запахом солі, духмяними пахощами трав та квітів, і бодай на один вечір тут можна забути, що в цей самий час у світі десь точаться війни, гинуть люди, палають у вогні міста, забути про криваві расові та племінні сутички, про спалахи амбіцій.