Ірвін Шоу - Хліб по воді

– А мені теж можна? – спитав Джіммі.

– Звісно, – кинув Конрой.

– А я й не знав, Джіммі, що ти маєш посвідчення, – здивувався Аллен.

– Якось один товариш позичив мені на кілька вечорів свою машину, – пояснив Джіммі. – Я трохи покатався на ній та й склав іспит.

Аллен похитав головою. В родині ще одна новина, а йому ніхто про це й не сказав.

Конрой спитав, чи не хочуть вони послухати музику, – він, мовляв, увімкне приймач, – та Леслі рішуче заперечила,

– Ми ніколи не можемо дійти згоди, що слухати, – мовила вона. – Я не хочу, щоб через мене в дорозі зіпсувався настрій у Джіммі, Керолайн та Елінор або через них – у мене.

Алленові поїздка подобалась. Вечір був духмяний, сонце ще не зайшло. Конрой вів машину добре. Коли вони вибралися за Куїнс, транспорту на дорозі стало менше, і великий «мерседес» швидко долав милі між рядами дерев Парк-вей. Аллен був навіть радий, що Хейзен затримався в конторі. Якби він був тепер з ними, довелося б розмовляти, а Алленові хотілось їхати мовчки. Конрой не озивався, а дослухатися до пустих балачок на задньому сидінні Алленові було не конче, його тішило те, що вся сім'я вирішила в ці вихідні розважитись, і він з нетерпінням чекав, коли побачить дачну оселю Хейзена. З того, як чоловік живе, можна багато чого сказати про нього самого. В уяві Стренда юрист належав до зовсім невідомої йому породи людей і цікавив його дедалі більше., Сам Аллен був чоловік обачний, і тому він досі не склав собі певної думки про Хейзена. Вони познайомилися за незвичайних обставин, і своїми розпитуваннями – Аллен зрозумів це тільки тепер – Хейзенові вдалося довідатись про їхню родину досить багато, тоді як сам він розповів про свою тільки те, що його предки переїхали до Нью-Йорка в 1706 році й ніколи не жили в Огайо. Те, що Хейзен уперто мовчав про свою родину, далеко виходило за рамки звичайної стриманості. Досі в розмовах він обмежувався загальними відповідями, признавшись тільки, що він юрист і що ходить на симфонічні концерти. Із «Хто є хто» Аллен уже чимало знав про суспільне становище Хейзена, однак його приватне життя лишалося загадкою.

Коли вони ждали машину, що мала по них заїхати, Елінор сказала про Хейзена:

– Цей чоловік чогось хоче.

– Чому ти так думаєш? – спитав Аллен.

Такі люди завжди чогось хочуть, – відповіла Елінор, і Аллена прикро вразив її цинізм. Він додержувався правила не приймати щедрості, а надто такої марнотратної, від людей, проти яких мав упередження – нехай і невиразне, як оце в його дочки.

Леслі, яка хотіла підтримати знайомство з чоловіком, чиї рани вона загоювала, дивуючись його стоїчній витримці, різко відрубала старшій дочці – такий тон для неї був цілком несподіваний:

– Якщо ти так думаєш, то чого ж ти не поїхала на вихідні кудись інде?

– О, вибачте! – мовила Елінор. – Я гадала, ми в Америці! Свобода слова, гарантована конституцією, і таке інше…

– Ану помовчте усі! – гримнув Аллен. – Відпочити не дадуть!.. –

Джіммі задоволено гмукнув, радий, що хоч раз дісталося Елінор,

а не йому. Керолайн ні на що не звертала уваги; тримаючи на руках, мов немовля, свою нову ракетку в футлярі, вона замислено мугикала собі під ніс.

Милуючись весняним краєвидом, що пролітав за вікном машини, Аллен думав про суперечку дружини з дочкою. Йому стало цікаво, чи в словах Елінор була бодай частка правди. Та зрештою він дійшов висновку, що то – звичайнісінька злість, породжена заздрістю Елінор або її неприязню до котрогось із шефів у. неї на роботі, з яким вона, справедливо чи ні, ототожнювала Хейзена. Щодо себе Аллен вирішив: вважатиму Хейзена таким, яким він мені здається; правда, в його поведінці є щось незбагненне, але це не. підстава для того, щоб запідозрити його в лихих намірах чи бажанні дістати вигоду. Хай там як, а після того, що він довідався про Хейзенового сина, Аллен жалів цього чоловіка і співчував йому. Якщо Хейзен і надумав використати його родину, щоб полегшити собі муки самотності, то це навряд чи можна назвати шахрайством. Аллен згадав про те, як запідозрив, ніби Хейзен плекає нечисті наміри щодо Керолайн, і всміхнувся. Цей чоловік навряд чи запрошував би їх цілим гуртом, якби його розбирала хіть до їхньої сімнадцятирічної дочки.

Велика машина котилася рівно, плавно, Аллена почало заколисувати, і він закуняв. Прокинувся, коли збавили швидкість і звернули на приватну дорогу, що від кам'яних воріт між двома рядами високих дерев вела до моря, шум якого сюди ще не долинав.