Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Не будь малою дитиною, – кинула Леслі. – Я ж тобі сказала: ми все обговоримо.

Задзвонив телефон, і Аллен підвівся з за столу.

– Я підійду. Це, мабуть, він, той самотній юрист.

Дзвонив справді Хейзен.

– Сподіваюсь, я не перебив вам вечері? – вибачився він

– Ні, – заспокоїв його Стренд. – Ми вже повечеряли.

– Як вам сподобався Берліоз?

– Надзвичайно! – відповів Стренд. – Ще раз вам дякую.

– Нема за що. Коли вам захочеться піти ще, дайте знати. Мені присилають квитки на все підряд, і дуже часто буває так, що саме ввечері я не можу вибратись.

– Керолайн розповіла мені, що ви проводжали її додому, – сказав Стренд, водночас міркуючи: «Як це людині присилають квитки на все підряд?» – Це було дуже люб'язно з вашого боку.

– Вона чудова дівчина, – мовив Хейзен. – І дуже здібна, вже не кажучи про все інше. Керолайн розповіла вам про нашу приємну розмову?

– Розповіла, – відповів Стренд. йому раптом уявилось, як би Хейзен переказував свої розмови з сином, що відбулися до того дня, коли довелося виламати двері в хлопцевій кімнаті.

– Я мав сьогодні коротку розмову з тим хлопцем, про якого вам розповідав, – з Ромеро, – повідомив Стренд. – Це була розмова не з приємних.

– Що ж він сказав?

– Що подумає.

– А якщо я поговорю з ним сам, це не допоможе? – спитав Хейзен.

– Навряд.

– Що ж, вам видніше. Керолайн сказала вам про поїздку у вихідні на Айленд?

– Казала, – відповів Стренд. – Цілу вечерю вмовляла нас із матір'ю.

– Сподіваюся, ви поїдете? – зацікавлено спитав Хейзен.

Шістнадцять спалень, і самому тинятися з однієї до іншої, та

ще й басейн, у якому підігрівається вода…

– Ми саме міркуємо про те, чи зможемо, – відповів Стренд.

– Вашу старшу дочку й сина я, звісно, також запрошую.

– Керолайн про це казала. Тільки я не знаю, які в них плани. Можна подзвонити вам у середу або в четвер?

– Будь-коли, – не задумуючись, сказав Хейзен. – У вас є напохваті олівець? Я скажу вам номер свого службового телефону.

– Є, – відповів Стренд і записав номер, якого продиктував йому Хейзен. – До речі, Керолайн каже, що у вас і досі не дуже здоровий вигляд.

– Пусте, – кинув Хейзен. – Якщо не дивитися на себе в дзеркало й не зважати на немовлят у колясках, які, побачивши мене, заходжуються криком, то я взагалі забуваю про те, що сталося!

– Керолайн згадувала також про поліцію… – сказав Аллен, стишивши голос, щоб не почули в кухні.

– Атож. Пуста формальність, я так гадаю. Але один мій колега з муніципальної кримінальної комісії каже, нібито найважче в цій справі – дати лад статистиці. Я зробив це скоріш на догоду йому, ніж задля чогось іншого. І я… я сподіваюся, ви не проти?..

– Та ні, – сказав Аллен і відразу збагнув, що відповів так проти власної волі.

– Гаразд, тоді сподіваюся, що на вихідні побачимось, – промовив Хейзен. – Я чекатиму вашого дзвінка.

Вони попрощалися. Аллен поклав трубку й вернувся до кухні.

– Ну що? – схвильовано запитала Керолайн.

– Нелегко, мабуть, заповнити стільки спалень, – сказав Аллен, сідаючи.

– Ти мені не відповів! – розсердилася Керолайн.

– Я сказав, що повідомлю його до кінця тижня, – мовив Аллен. – А зараз дай мені доїсти десерт!

Не думай про них – не думай про тих, що падають.

У п'ятницю пополудні по них заїхав у довгому «мерседесі» з відкидними сидіннями Конрой. Містер Хейзен переказав через секретаря свої вибачення: його, мовляв, несподівано затримали в конторі, і він приїде пізніше. Аллен сів біля Конроя. Леслі, Елінор, Керолайн та Джіммі – позаду. Аллен трохи здивувався, коли Елінор виявила бажання поїхати з ними. Їй подобались околиці Хемптона, а надто, як вона сказала, наприкінці весни; у неї там, мовляв, багато друзів, і вона хотіла б з ними побачитись. «Це ще одне, чого я не знав про Елінор, – подумав Стренд, поклавши трубку. – Вона буває в околицях Хемптона і має там друзів». Цікаво, які ж іще новини приберегла для нього старша дочка і що розкажуть йому Леслі, Джіммі та Керолайн, які оце жваво базікають на задньому сидінні, коли їм трапиться зручна нагода?

– До речі, – озвався Конрой, – у гаражі там стоїть фургончик. Ви можете ним скористатися, якщо захочете оглянути околиці.

– Я не вмію водити, – відповів Стренд. – Дружина теж. А ось у Елінор є посвідчення.

Останні два роки в коледжі Елінор мала старенького «форда», Аллен обернувся до неї і мовив:

– Елінор, ти чула, що сказав містер Конрой? Там є фургончик, і ти зможеш ним скористатися!