Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Салют, тату! – привіталась вона. – Перекусиш зі мною?

Він подивився на годинник.

– Я почекаю обіду.

– А я не можу дотерпіти, – сказала Керолайн. – Я вмру від голоду. – Вона поклала в рот великий шматок торта. Він був политий зверху рідким шоколадом, і Керолайн облизала пальці. – Смакота! – прицмокнула вона.

Аллен, усміхаючись, сів навпроти, по-батьківському радий, що в дочки такий апетит.

– Якщо є шоколадний торт, – промовила Керолайн з повним ротом, – то не розумію, навіщо людям кокаїн. О, а я зустріла нашого приятеля!

– Якого приятеля?

– Містера Хейзена. Він приходив на корти. Вигляд у нього справді жахливий. Обличчя – як обчищений апельсин. А ота лижна шапочка!.. її, певно, в'язав сліпий норвезький троль.

– Прошу тебе, Керолайн, не будь такою немилосердною! – сказав Аллен.

– А проте він чоловік нічогенький. Їй-богу. Прийшов, каже, провести мене додому. Мовляв, він не хоче, щоб я знову вскочила в халепу. Але ж і халепа таки була, мамо рідна!.. Одне слово, граю я собі далі. А він стоїть, поглядає на годинник і, бачу, супить брови. Ну, а тоді пішли ми додому й дорогою приємно погомоніли.

– Справді? – здивувався Стренд. Його чомусь бентежила думка про те, що такий заклопотаний чоловік, як Хейзен, марнує час, гуляючи по парку з сімнадцятирічною дівчиною. Аллен пригадав, що сказав Юдіт Кінлін про товстуна в бейсбольній шапочці, який стовбичив на розі біля школи. «А може, він навіть гвалтує дітей…» То був, звичайно, жарт, одначе розбещувати дітей – це не жарт, і старші чоловіки, хай хоч яке місце вони посідають у суспільстві, не застраховані від цієї хвороби. Аллена й самого колись неабияк хвилювала гарненька однокласниця Елінор, яка часто заходила до них додому. Йому коштувало чималих зусиль стримувати себе, щоб не торкатись її. Він почував до неї гострий потяг і насилу тамував свої почуття, коли вона, вітаючись, цілувала його в щоку. Аллен був не з тих чоловіків, які піддаються таким інстинктам, але хто знає, що за людина Хейзен? Ні в кого на лобі не написано: «Я розбещую дітей». До того ж Аллен мусив визнати, що Керолайн уже не дитина і швидко перетворюється на привабливу дівчину. Він розумів, що нічого з цих міркувань сказати дочці не може, та коли б з'явилась яка-небудь загроза, він би побалакав з Леслі. В дружини інстинкт гостріший, ніж у нього.

– Про що ж ви розмовляли? – спитав він у Керолайн.

– Багато про що. – Дівчина з'їла ще шматок торта й запила його молоком. – Він спостерігав мою гру й давав мені досить розумні поради. Я була просто здивована.

– Замолоду він був спортсменом, а тепер член клубу «Ракет».

– Схоже на це, – явно не здивувалася Керолайн. – Він сказав, що граю я добре, але треба краще закручувати м'яча, коли відбиваю, рівніше бити зліва, і я згодна з ним на всі сто. Ще він запитав, чи не хочу я взятися за теніс серйозно – мати тренера, регулярно тренуватися й таке інше. А я відповіла, що не хочу, бо не маю до цього великого хисту й ніколи нічого не досягну, тільки попсую собі нерви, коли мене виб'ють зі змагань уже в першому колі. Він сказав, що я міркую розумно, та ми ще, мовляв, зважимо свої можливості. А зважити свої можливості на тенісному корті, – сумно промовила Керолайн, – не велике діло. Так я йому й заявила, а він засміявся. – Керолайн усміхнулась, але відразу й споважніла. – Запитував, як я збираюся влаштовувати своє життя. Любить він розпитувати, правда ж?

– І що ти відповіла йому?

Керолайн крадькома зиркнула на батька, повагалася, ніби хотіла щось сказати, але потім передумала.

Стренд бачив, що дочка збиралася сказати неправду, якось викрутитись. Це було не схоже на Керолайн. Вона не з тих, хто. щось приховує. Підростаючи, вона захоплювалася багато чим. Хотілося стати балериною, актрисою, медсестрою. Але все це було тільки до дванадцяти років. А потім вона просто вчилась у школі, а як був час, то ще грала в теніс, і більш нічого, здавалось, її не цікавило. Аллена здивувало те, що Керолайн так відверто говорила з Хейзеном. Вона була дівчина стримана й сором'язлива, розмовляла дуже мало, хіба що вдома. Було в неї лише кілька подруг, а хлопців Керолайн цуралася, бо думала, що коли вони залицяються, то тільки, щоб посміятися з неї. Про це Аллен знав від Леслі та Елінор.

– То що ж ти відповіла містерові Хейзену? – перепитав Аллен.

– Я відповіла, що хочу підрости, – якось зухвало промовила Керолайн.

– Він засміявся? – спитав Аллен.

– Він рідко сміється, цей містер Хейзен. Сказав, що його дуже вразила Елінор. Не дивно. – Керолайн говорила без будь-яких заздрощів, ніби цілком погоджувалася з тим, що Елінор – зірка в їхній родині. – Сказав, що якби таких молодих жінок було більше, то відпала б потреба в поправці до конституції про рівні права і в таких журналах, як «Міс». Вони з Елінор, мабуть, дуже відверто поговорили в таксі. А про Джіммі він не згадував. – Керолайн спохмурніла, мовби ображена за неувагу до брата. – У нього є діти?