Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Троє, – відказав Аллен. – Хлопець і двоє дівчат. Десь такого самого віку, як і ви троє.

– Дивно, що про них він і словом не прохопився. А ти ж нами скрізь хвалишся, правда?

– Хвалитися – не те слово, – відповів Аллен. – Я оплакую плодовитість вашої матері.

– Ще б пак! – усміхнулася Керолайн. Потім підвелася з за столу, нахилилась і поцілувала батька. – О, диви! – засміялась вона. – Шоколад на лобі! – Вона дістала носовичка й витерла слід від шоколаду. Тоді сховала рештки торта до холодильника й кинула порожній пакет від молока в сміттєвий кошик.

– Хейзен казав, що ввечері подзвонить тобі.

– З якого приводу?

– Хоче запросити всіх нас на вихідні на природу. У нього на узбережжі в Істхемптоні свій будинок – басейн, тенісний корт і таке інше. Грандіозно, правда?

– Грандіозно, – погодився Аллен.

– Каже, там є кілька сильних тенісистів, і я зможу з ними пограти. А як захочеться кому покататися верхи, то поблизу є коні. Каже, в п'ятницю пополудні заїде по нас своєю машиною, а в неділю ввечері привезе назад.

– У матері в суботу вранці уроки,

– Ну, один раз, – промовила Керолайн, – один-однісінький раз вона могла б відпустити цих вилупків – нехай пограють у бейсбол, чи покурять марихуану, чи подивляться вранці телевізор… Один-однісінький раз!

– Поговоримо згодом, коли прийде мати.

– Знаєш, що я тобі скажу? У вас із матір'ю є одна погана риса: ви надто сумлінні.

– Може, й так. А зараз тобі краще прийняти Душ, поки не прийшла мати.

– Добре! – весело кинула Керолайн і рушила з кухні. Але на порозі зупинилася. – О, ще одне!

– Що?

– Містер Хейзен розповів, що поговорив у конторі з одним із своїх колег і той умовив його заявити про злочин у поліцію. Він так і висловився: «злочин». Містер Хейзен уже заявив. Це, мовляв, його громадянський обов'язок, а того вечора після нападу він був нездатний чітко мислити. Сказав, що, може, до мене навіть прийде слідчий і розпитуватиме. Ти знаєш, як з ними розмовляти, зі слідчими?

– Я в цьому ділі не авторитет, – відповів Аллен, – і мені, скільки пам'ятаю, ще жодного разу не доводилось розмовляти зі слідчим.

– Сподіваюся, він буде молодий, – сказала Керолайн, збираючись

іти.

– Керолайн, – спинив її Аллен, – не кажи про слідчого матері.

– Чому?

– Бо, може, він ніколи й не прийде. Та й нема потреби нагадувати їй про ту пригоду. Вона, мабуть, тобі цього не показала, але її дуже налякало те, що сталося з тобою у п'ятницю ввечері. І я знаю, мати дуже хвилюється за тебе, коли ти йдеш у парк, навіть удень.

– Гаразд, тату, – сказала Керолайн. – Вона ж твоя дружина.

– До речі, Керолайн, ти подякувала містерові Хейзену за ракетку?

– Звичайно! – з гідністю відповіла Керолайн. – Я ж не безнадійна дикунка. Подякувала якнайщиріше. – Наспівуючи, вона пішла приймати душ.

Аллен помив після Керолайн тарілку, склянку та ножа й витер усе, щоб приховати від Леслі передобідній «гріх». Коли він сховав посуд, йому спало на думку піти до найближчого поліційного відділка і попросити того, хто веде цю справу, щоб не присилали до них додому слідчих, бо, мовляв, було темно, і його дочка однаково не впізнає тих хлопців, і що вона готується до випускних іспитів, і він не хоче, щоб її відривали від книжок… Адже в цьому районі поліція має стільки клопоту, що, мабуть, з великою радістю закриє справу й забуде про неї.

Задзвонив телефон, і Аллен вийшов до передпокою. Дзвонила Елінор.

– Як минули вихідні? – спитав він.

– Так собі, – відповіла дочка. – Я спала, а інші весь час пили. Люди, з якими я відпочивала, знають Хейзенів. Вношу поправку до своєї довідки про твого приятеля. Він мав трьох дітей. Хлопець помер, Перебрав дозу.

– Що?

– Перебрав дозу. Героїн. П'ять місяців тому. На вихідні нікого не було вдома, і він сказав служниці, щоб його не турбували, його ніхто й не турбував, а коли врешті зламали замок у його дверях, він був уже мертвий.

– О господи!

– Жахливо, правда? Може, тобі слід піти в кімнату Джіммі й пошукати шприц?

– Елінор, – стривожено запитав Стренд, – ти знаєш про Джіммі щось таке, чого нам не розповідала?

– Ні. Тільки те, що приглянути за ним не завадить. Де він пропадає, та й з ким…

– Я певен, що він… що він не такий.

– Містер Хейзен, мабуть, теж був певен. Чому б тобі не побалакати з ним?

– І не подумаю!

– Може, ти й маєш рацію, – зітхнула Елінор. – Навіщо, справді, ятрити рани… Це я просто так. Забудь. Я чула ще дещо про його, Хейзенову, сім'ю. Дружину він, видно, не дуже любить. Вона постійно живе у Європі. А дочки теж ні батькові, ні матері не потрібні. Одна живе з режисером так званого «Нового кіно» в Сан-Франціско, і її, судячи з усього, матеріально ніхто не підтримує. Друга в Римі. Що робить – невідомо. Обидві дуже гарненькі, як твердять мої друзі. Не дивно, що містерові Хейзену сподобалося вечеряти з нами. Одначе в нього, кажуть, є коханка. Неабияка новина для кінця двадцятого століття, еге ж?