Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Не називай мене «професором». Я не професор.

– Гаразд, містере Стренд. Отож я й кажу: чого йому з того треба, отому чоловікові, якого я навіть не знаю?!

– Нічого йому з того не треба! – відповів Стренд. – Просто йому буде, мабуть, приємно, якщо тобі пощастить і ти зробиш колись добру кар'єру.

– І що я маю зробити? Підписати контракт чи щось таке, а тоді віддавати йому десять років половину свого заробітку? – Ромеро дістав з кишені стару погнуту запальничку, але передумав і сховав її назад,

Аллен скрушно похитав головою. Хлопець, видно, читав не тільки історичні та науково-популярні книжки. Не обминав він і газетних шпальт з плітками про Голлівуд, про шоу-бізнес, про всяких імпресаріо,..

– Ромеро, – мовив Стренд, – ти коли-небудь чув про добродійність?

– Добродійність?! – Хлопець нахабно засміявся. – Про добродійність я, звісно, чув Моя стара на соцзабезпеченні.

– Це не має нічого спільного з соцзабезпеченням. Я не збираюся цілий день сидіти тут з тобою і сперечатись. Якщо хочеш присвятити рік чи два справжньому, наполегливому навчанню, – є добра нагода дістати стипендію і навчатися в коледжі. Гадаю, таке тобі до снаги, якщо, звичайно, маєш бажання. Раджу піти додому і обговорити все з батьком та матір'ю.

– З батьком?! – Хлопець знову засміявся, і білі зуби зблиснули на його темному, невмитому обличчі. – Цього чоловіка вже давно й слід простиг. Востаннє я бачив його, коли мені було дев'ять років.

– Тоді з матір'ю.

– Мати мені не повірить. Ще й виб'є з мене душу за вигадки.

– Тоді порадься сам із собою, Ромеро! – сердито кинув Стренд і підвівся. – Коли надумаєш щось із себе зробити, скажи мені. А як хочеш залишитися на все життя нікчемою, забудь про цю розмову. – Він зібрав папери й запхнув їх до папки. – У мене вдома повно роботи, я мушу йти. У тебе сьогодні теж. мабуть, багато важливих справ, – злісно додав він. – Я тебе більш не затримую.

Ромеро звів на Стренда очі й посміхнувся так, ніби, розізливши вчителя, виграв кілька очок у таємному змаганні з однокласниками.

– Іди звідси! – гримнув. Аллен і відразу засоромився, що підвищив голос

– Як скажете, професоре, – відповів Ромеро й рушив до дверей. На порозі він обернувсь і грубо кинув: – Я подбаю про себе сам, зрозуміло?! Я не хочу, щоб через Хесуса Ромеро хтось погано спав!

Стренд підійшов до дверей і з грюкотом причинив їх. Потім вернувся до столу, сів і обхопив руками голову.

Вийшовши зі школи й спускаючись сходами, Аллен наздогнав Юдіт Кінлін з англійської кафедри. Він випадково почув, як учні називали її «міс Хінін»,, але, наскільки він знав, позаочі.

– Добридень, Юдіт! – привітався Стренд, стишуючи ходу.

Це була дрібненька жіночка, і коли вони йшли до автобуса, – а їм часто випадало ходити вдвох, – їй доводилося майже бігти за ним. Вона мала тендітну, але з гарно заокругленими жіночими формами постать і сумне личко відлюдниці. Юдіт не вживала косметики, а її улюблений колір – принаймні для школи – був сірувато-коричневий. Як учителька вона мала добру репутацію, і Аллен відчував до неї щиру симпатію. Часом вони ходили разом на ленч або випити по чашечці кави. Аллен ніколи не замислювався про те, скільки їй років, – мабуть, десь від тридцяти до сорока, думав він.

– О, Аллен! – вигукнула Юдіт, коли вони вийшли на тротуар, і несамохіть подріботіла швидше. – Я так рада, що ми зустрілися! – Вона скоса глянула на нього. – У вас такий вигляд, ніби вас відшмагали!

– Не думав, що це впадає в око! – Стренд пішов іще повільніше. – Нічого особливого, я дістав сьогодні свої звичайні тридцять різок.

Юдіт засміялася. Сміх у неї був приємний – м'який, невимушений. Вродою Юдіт не відзначалася, проте мала гарні світло-сірі, з рівним розрізом очі, які вона трохи примружила, ніби намагаючись глибше збагнути те, що сказав Аллен.

– Я вас розумію. Я саме збиралася випити кави. Зайдете зі мною?

– Зараз я, мабуть, випив би цілу пляшку віскі! – відказав Стренд. – Але обмежуся кавою.

На розі вони поминули товстуна в бейсбольній шапочці.

– Я чув, ніби він продає дітям героїн, – мовив Аллен.

– А я чула, що він продає їм фальшиві лотерейні квитки, – сказала Юдіт.

– Мабуть, і те й те. А може, навіть гвалтує дітей.

– У мене в класі є кілька таких, яких я залюбки віддала б йому на поталу. – Вона знову мигцем глянула на Аллена. – Таке враження, ніби ви кипите всередині. Вам ніколи не спадало на думку, що ви не створені вчителювати?

– Треба буде поміркувати про це, – відповів Стренд замислено.