Ірвін Шоу - Хліб по воді

– «Не було цвяха – загубилась підкова, – сказав Стренд. – Не стало підкови – кінь упав. Не стало коня – було втрачено королівство». Щось у цьому дусі?

– Приблизно. Одначе все це, мабуть, не так просто.

– Я підкину цю ідею Ромеро, – недбало мовив Стренд. – Звичайно, пальма першості дістанеться вам.

– Та ні, серйозно, – сказав Хейзен. – Думаю, переглянувши історію Америки під таким кутом, ми відкрили б чимало цікавого. Я, звісно, не фахівець, але мені здається, що Америка – Сполучені Штати – досягла величі випадково, такий її розвиток історично не був зумовлений; І ось тепер ми котимося вниз, занепадаємо разом з Європою: тероризм, суспільний розпад, цинізм у приватному й громадському житті… І я гадаю, це теж нічим не зумовлено.

– Ви песиміст, містере Хейзен, так?

– Мабуть, менше, ніж це здається. Я просто зневірився. Мої сподівання не справдилися. Мої зусилля не дали очікуваного наслідку. Люди, яких я, здавалося мені, любив, виявились не такими, якими б мали бути. Репутації в багатьох підмочені. їхні кар'єри зазнали краху. Але ні, я не такий песиміст, щоб капітулювати. Я вірю у велику силу розуму, в. моральні цінності. Такий вечір, як оце вчора… Раптова поява вашої дочки, що кинулась допомогти в біді незнайомому чоловікові – і це з ризиком для себе!.. Ваша родина без вагань подбала про мене… За вашим столом я відчув глибоку взаємну прихильність, дух невимушеної єдності, відсутність найменших ознак смертельної хвороби – самотності… Я не хочу багато про це розводитись, але такий вечір, як учора, в наш час – це сильні ліки проти песимізму.

– Боюся, ви надали звичайній сімейній вечері надто великого значення, – промовив Стренд, зніяковілий від такої похвали. – З вашої ласки я тепер бентежитимуся щоразу, коли підходитиму до дверей своєї квартири й діставатиму ключа.

– Я забагато розмовляю, – сказав Хейзен. – Вада адвоката. Ніколи не замовкне, поки його не зупинять. – Він засміявся. – Квітів і ракетки, мабуть, було досить. Бачу, я поставив вас у скрутне становище. Вибачте. Я не звик до товариства скромних людей. О, мало не забув! – Він сунув руку до внутрішньої кишені піджака й дістав звідти невеличкий конверт. Я маю два квитки на вечір у філармонію. Концертний варіант Берліозового «Прокляття Фауста». Хочете піти з дружиною?

– Ну, це зайве… – запротестував Стренд.

– На вулиці я можу гуляти й такий, який є. Та уявіть собі, скільки переполоху я нароблю у філармонії, коли отак з'явлюся туди. Прошу, візьміть ці квитки і, якщо зможете, скористайтеся ними. – Він простяг конверт Стрендові. – А то пропадуть.

– Але ж ви мали намір піти з кимось… – проказав Стренд. – У вас два квитки.

– У того, з ким я мав іти, змінилися плани, – відповів Хейзен. – Адже ви з дружиною любите філармонію, чи не так?

– Дуже!

– Тоді беріть квитки, чоловіче, – сказав Хейзен рішучим тоном. – Адже ви не з тих, хто не терпить Берліоза, правду кажу?

– Цілковиту правду!

– А колись, коли я матиму пристойніший вигляд, ми підемо до філармонії всі разом.

– Дякую, – мовив Стренд, ховаючи квитки в кишеню. – Леслі дуже зрадіє.

– А. я дістав більш ніж заслужену винагороду, – сказав Хейзен.

Вони зупинилися біля Лінкольн-центру. Хейзен примружився на

споруду.

– Чомусь ми розучилися зводити гармонійні громадські будівлі, – мовив він стомлено. – І все ж тут корисно побувати. – Він глянув на годинник і вигукнув: – О, мені вже пора в контору!

– То ви працюєте і в суботу пополудні?

– Це мій улюблений час для праці. В конторі нікого немає, тихо, телефони мовчать, на столі мене чекає охайний стосик паперів, я купую сандвіч та пляшку пива, скидаю пальто, розстібаю комірець і почуваю себе мов юнак, який готується до іспиту й певен, що складе його. А що робите в суботу пополудні ви?

– Як вам сказати, – почав Стренд. – Навесні, як оце тепер, я віддаюся своїй таємній ваді. Дивлюся в спальні бейсбольні матчі по портативному телевізору, поки Леслі у вітальні дає уроки. – Телевізор той подарувала Алленові Елінор, але він не хотів казати про це Хейзенові. – Я люблю спостерігати гру клубу «Янкі». Замолоду я був нікудишній спортсмен, і коли бачу тепер, як Реггі Джексон рвучко кидається вперед, – увесь сила, порив, – то ніби відчуваю, що це я такий грізний, такий обдарований, що це мною захоплюються мільйони людей, а мільйони мене ненавидять. – Він засміявся й докинув: – Леслі встановила мені норму – дві гри на тиждень!

Стренд помітив, що чоловік, який так любив скніти над стосом юридичних паперів у порожній конторі, дивиться на нього зацікавлено, ніби щойно побачив новий, досі невідомий йому різновид живої істоти.