Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Гадаю, що так.

– Таж від його вигляду звірі в зоопарку з кліток повискакують! – Місіс Кертіс знову взялася за квіти, – І не забудьте покласти ключа на місце!

– Покладу, – буркнув Аллен і вернувся до передпокою, де стояв Хейзен. Чоло в нього трохи поморщилося, коли він почув, як недбало хтось грав у вітальні гаму. Стренд усміхнувся.

– Звичайно грають краще, ніж сьогодні, – пояснив він. – Де, мабуть, далеко не перший із учнів Леслі.

– І все ж таки, мабуть, приємно навчати дітей, – зітхнув Хейзен, розправляючи насуплені брови. – Весь час бути з молоддю… – Він не доказав.

– Я знаю, де ключ від підвалу, – повідомив Стренд, – Зараз ми туди спустимося.

– Не варто, – мовив Хейзен. – Я й так завдав вам стільки клопоту! Внизу мене чекає мій службовець. Якщо ви скажете, де ключ…

– Однаково я збирався трохи погуляти, – сказав Аллен, хоч це спало йому на думку тільки тепер.

Він відчинив двері й рушив із Хейзеном до ліфта. На першому поверсі стояв у вестибюлі високий чоловік років тридцяти п'яти у вельветових штанях і светрі. Хейзен відрекомендував його як містера Конроя, одного зі своїх секретарів. То був досить хирлявий молодик із сірим обличчям. «Колір попелу, що багато років лежав на дощі», – промайнуло в Стренда. Одяг на Конрої висів мішком. Алленові стало цікаво, який же вигляд мають решта Хейзенових секретарів і скільки їх у нього. Чи всі вони справляють таке гнітюче враження, як цей, чи є серед них і привабливіші?..

Вони спустилися сходами до бойлерної. Стренд знайшов ключа, відімкнув двері підвалу, і Конрой швидко й вправно схопив велосипеда. Стренд запропонував йому на сходах свою допомогу, але Хейзен роздратовано кинув:

– Він і сам донесе! Чи не так, Конрой?

– Звичайно, сер! – відповів той.

Стренд замкнув двері й поклав ключа на полицю. Конрой чекав на вулиці, поки вони вийдуть з будинку.

– Залишите велосипед у швейцара.

– Гаразд, сер, – відповів Конрой і сів на велосипед.

– І до понеділка, – сказав Хейзен.

– Так, сер, – відповів Конрой. – Якщо я буду потрібен вам у вихідні, мій автовідповідач мені перекаже.

– Якщо будете потрібні, – мовив Хейзен.

Він і Стренд подивилися вслід Конроєві, що поїхав на велосипеді.

– І в думці не припускаю, що він може належати до якої-небудь профспілки, – озвався Стренд, – цей ваш містер Конрой. Так старатись у вихідні…

– Здібний хлопець, – кивнув головою Хейзен. – Я йому добре плачу за те, щоб він часом попрацював кілька зайвих годин. Конрой неодружений, а це багато важить! – Він засміявся, – Якщо ви не проти, то, може, прогуляємося трохи разом?

– Куди б вам хотілося піти? – спитав Аллен. – До парку?

Хейзен усміхнувся й похитав головою.

– Тільки не зараз, прошу вас! Ще такі свіжі спогади… Може, до Лінкольн-центру?

– Гаразд, – погодився Стренд, і вони рушили. – Я люблю ним помилуватися. Це сповнює мене надією, що місто не так скоро обернеться на суцільну руїну.

Якийсь час вони йшли мовчки, втішаючись прогулянкою.

– Мене зацікавило ваше прізвище, – озвався Стренд.

– Чому?

– Був такий собі Вільям Хейзен, його ім'я залишило слід в американській воєнній історії.

– Справді? – здивувався Хейзен. – Що ж він такого зробив?

– Пішов на Вест-Пойнт і розбив індіанців. А під час громадянської війни був полковником у Шермана в Джорджії і з полком добровольців з Огайо захопив форт Макаллістер.

– Святий боже! – вигукнув Хейзен. – Звідки ви все це знаєте?

– Вчитель історії – це справжня скарбниця непотрібної інформації.

– А що він іще зробив? Коли той чоловік справді такий знаменитий, то, може, я спробую довести, що ми з ним родичі!

– Він став генералом і створив війська зв'язку.

Хейзен засміявся.

– Війська зв'язку?! Один мій давній товариш під час другої світової війни служив у піхоті. Військ зв'язку він боявся, як пекла. За його словами, у піхоті казали так: «Вскочив у війська зв'язку – тут тобі й ку-ку». Мабуть, мені з ним таки не варто родичатися, В усякім разі, мої предки переїхали до Нью-Йорка в тисяча сімсот шостому році й ніколи не жили в Огайо. А ваші?

– Я про них знаю мало, – відповів Стренд, шкодуючи, що завів про це розмову. – Мої батько й мати переїхали до Нью-Йорка у дев'ятсот двадцятому, з Ланкашіру. Батько скуштував отруйних газів на Сонмі і заявив, що ситий Англією донесхочу. Коли я запитав у нього про його та материну родини, він сказав, що про них не варто й згадувати. – Стренд здвигнув плечима. – Я прийняв його слова на віру.