Ірвін Шоу - Хліб по воді

Рано-вранці він поснідав з Леслі та Керолайн, майже не слухаючи їхньої розмови, а за кавою переглянув «Таймс». Керолайн повідомила, що чула, як близько третьої ночі прийшов додому Джіммі, Двері його кімнати й досі були зачинені, і Керолайн сказала, що братик прокинеться не раніш, як опівдні. Здавалося, про вчорашню пригоду дівчина вже забула. До столу вона сіла в тенісній формі, а після сніданку пішла грати, взявши стару дерев'яну ракетку й пообіцявши вернутися до смерку.

Щосуботи вранці до них навідувалась місіс Кертіс – прибирала, відчиняла двері дітям, які приходили на уроки. Іноді Леслі просила Аллена зайти до вітальні й послухати хлопчика або дівчинку, що несподівано ставали піаністами. Але цього ранку його не запросили на жоден з тих імпровізованих концертів, і Аллен зрозумів: сьогодні особливого хисту ніхто не виявив, і за ленчем Леслі буде роздратована.

Він уже вп'ятнадцяте перечитував опис битви Кортеса на шляху до Мехіко, коли задзеленчав телефон. Аллен пішов у коридор і взяв трубку. Дзвонила Елінор.

– Як там Керолайн? – спитала вона.

– Зовні ніяких травм, – відповів Стренд.

– А я оце пораюсь удома, – сказала Елінор. – Так от, щодо містера Рассела Рениа Хейзена. Я зазирнула в довідник «Хто є хто». Керолайн учора притягла додому кита.

– Що означає «кита»?

– І неабиякого, – додала Елінор. – Президент однієї з найбільших юридичних контор на Уолл-стріті, заснованої ще його батьком, нині, покійним. Член правління доброго десятка величезних корпорацій – від нафтових до сільськогосподарських та хімічних. Опікун своєї колишньої школи, має найбагатшу в Америці колекцію імпресіоністів та модерністів – її почав збирати батько, а продовжив синок. Там написано, що він підтримує зв'язки з музеями, з оперою, відомий своїми філантропічними інтересами. У сиву давнину грав у хокей за Йєль, член Національного олімпійського комітету, а також багатьох клубів, зокрема «Ракет», «Сенчері» та «Юніон-клаб». Одружений із дамою з вищого світу. Дівоче ім'я – Кетрін Вудбайн. Троє дітей – дві дочки й син. Усі дорослі. Ще щось прочитати?

– Досить, – сказав Аллен.

– «Хто є хто» не згадує про те, що він любить кататися на велосипеді, – докинула Елінор. – Думаю, про це буде в наступному виданні. Я ще за вечерею збагнула, що він – не просто один з диваків, які щодня катаються в Центральному парку.

– Я теж зрозумів, що вій особа значна, – сказав Аллен. – Одначе сам він цього не афішував, і це йому робить честь.

– А навіщо йому афішувати себе? Ти знаєш кого-небудь із тих, про кого написано у «Хто є хто»?

– Так відразу й не скажу, – відповів Аллен. – О, згадав! Там е один старий професор із школи Жюяра, в якого навчалася твоя мати… Оце, здається, й усе. А в таксі ви про що-небудь розмовляли?

– Він поцікавився, чому я сказала, що роблю кар'єру, коли він влаштував нам допит.

– І що ти відповіла йому?

– Та то мені, кажу, так, до слова прийшлося. Тоді він сказав, що хотів би побачитися з нами ще. Мені він здався дуже самотнім. Хоч після того, що я про нього прочитала, таке навряд чи можливе.

– У мене склалося враження, – промовив Аллен, – що він не дуже тобі сподобався.

– Це не зовсім так, – заперечила Елінор. Голос її звучав непевно, наче вона й досі не склала думки про Хейзена. – Просто я відчула, що між ним і нами – прірва. Ні, не прірва. Безодня! А ти цього не відчув?

Аллен засміявся.

– Яз тих людей, хто не помічає безодні навіть у себе під ногами, – відповів він. – Ми побачимо тебе на вихідні?

– На жаль, ні. – Я їду до Коннектікуту подихати сільським повітрям. Подзвоню в понеділок.

– Приємного відпочинку! – побажав Аллен і поклав трубку. Йому стало цікаво, де це Елінор узяла «Хто є хто». По тому, як вона говорила, не схоже було, що вона дзвонить із бібліотеки, а він знав, що вдома в неї довідника немає. Можливо, Елінор дзвонила від свого приятеля. Аллен намагався не думати, де вона була минулої ночі – після того, як відвезла Хейзена. Він похитав головою. Зрештою, в неї тепер своє життя.

Коли Аллен повернувся до спальні і знов узяв у руки Прескотта, він, не відчуваючи ніяких заздрощів, раптом подумав, як одна людина часом устигає розриватися надесятеро, як ото Хейзен, і навіщо він так робить.

Він знов узявся читати, але почув стук у двері. То була місіс Кертіс.

– Прийшов чоловік, який учора тут вечеряв, – повідомила вона. – Вигляд у нього жахливий – усі кольори райдуги. Але він приніс квіти для місіс Стренд і каже, що коли ви маєте час, то він бажав би вас на хвилинку побачити. Хоче забрати велосипеда, та Александера зараз немає вдома.