Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Добридень, Леслі, Аллене! – привітався він. – Що у вас скоїлося?

– На містера Хейзена напали, – пояснив Аллен. – Леслі зробила все невідкладне.

– Нью-Йорк! – Прінз осудливо пирхнув: – Містере Хейзен, ви можете піти зі мною до ванної? Гадаю, мені буде потрібне яскраве освітлення.

– Звичайно, – мовив Хейзен.

Прінз пильно дивився, як Хейзен підводиться, і коли побачив, що хворий не хитається, задоволено кивнув головою.

– Якщо вам потрібна буде допомога… – почала Леслі.

– Я вас покличу, Леслі, якщо виникне потреба, – урвав її Прінз. Він обережно взяв Хейзена за руку й повів його з кімнати.

– Сподіваюся, Джеррі не забув прихопити з собою щось знеболююче, – промовила Леслі.

– Я певен, він усе взяв, – відповів Стренд. – По телефону я сказав йому, що, може, доведеться накласти кілька швів.

– А він досить терплячий, цей містер Хейзен, – озвалася Керолайн. – На його місці я вже верещала б на весь дім!

– А свій голос він слухати любить, чи не так? – сказав Джіммі.

– Тс-с-с! – цитьнула на нього Леслі. – Він же у ванній.

– Сто тисяч доларів на рік, щонайменше, – промовила Елінор. – Я щодня таких бачу в нашій фірмі. Коли ти підносишся на таку вершину, то власний голос починає здаватися тобі музикою небесних сфер.

– Хай він там що робить, – сказав Аллен, – а я в захваті від того, як він до цього ставиться.

– Ох, яке то щастя, що я не лиса, – прошепотіла Керолайн, захихотівши. – До сьогоднішнього дня я й гадки не мала, що означає для людини волосся!

– Йому таки. поталанило, що ти нагодилася, – сказав Джіммі. – Найменше, чим він може віддячити, це купити тобі нову ракетку.

– Ой, які ви базіки! – зітхнула Леслі. – Нічиєї милості нам не треба. Всім можна подавати десерт?

Вони допивали у вітальні каву, коли ввійшли Хейзен і лікар, Хейзен мав на голові нову пов'язку – ніби тюрбан – і пухкеньку білу подушечку, приклеєну пластирем до щоки. Він був блідий, і Аллен зрозумів, що операція у ванній виявилася не з приємних. Однак Хейзен усміхався, ніби хотів переконати господарів, що все гаразд.

– Залатали ваші рани, – сказав Прінз. – На перший час. Але у вас болітиме голова. Було б добре, якби ваш лікар зробив завтра рентгеноскопію черепа. Запасіться вдома аспірином, а також снодійним. Воно вам знадобиться. І… – Прінз похмуро всміхнувся, – не заглядайте вранці у дзеркало.

– Чашечку кави, Джеррі? – запропонувала Леслі.

Прінз похитав головою.

– Немає часу. Мій пацієнт із серцевим нападом тепер у лікарні, і я повинен забігти до нього.

– Хтось із наших спільних знайомих? – поцікавився Аллен.

– Ні. – Лікар холодно подивився крізь свої сильні окуляри на Аллена. – Проте чоловік точнісінько твого віку. Коли з'явишся на обстеження?

– Десь потім, коли почуватиму себе цілком здоровим, – засміявся Аллен. – Мені краще не знати, що в мене за хвороба, поки я сам її не відчую.

– Як хочеш, – буркнув Прінз. – У мене по горло справ. На добраніч усім!

Аллен провів його до дверей.

– З ним усе гаразд, чи не так? З Хейзеном.

– Йому з біса пощастило, – відповів Прінз, надіваючи чорного фетрового капелюха з великими крисами, що робив його схожим на рабина. – Він розповів мені про Керолайн. Дурне дівчисько! Мабуть, їй слід було покликати поліцію! Подивишся, може, їй теж треба буде дати снодійне. З дому сьогодні не випускай. У неї дивний вираз очей.

– Вона сказала, що її не зачепили.

– Може, й так, але я не певен. Лікар не всюди може заглянути, – промовив Прінз загадково. – Даси їй снодійне.

Стренд розчинив двері і лікар вирушив до хворого із серцевим нападом – чоловіка Алленового віку.

Аллен вернувся до вітальні. Джіммі саме наливав Хейзенові чистого віскі. Гість міцно тримав склянку.

– Щоб спокійніше зустріти ніч, – пояснив він Стрендові. – Дякую за доктора Прінза. В нього золоті руки.

– Скільки швів? – спитав Джіммі.

– П'ять чи шість, – недбало кинув Хейзен. – Сказав, що надішле рахунок вам. Добра душа. Якщо маєте напохваті ручку, я запишу свою адресу, і ви перешлете рахунок мені.

Джіммі дістав з куртки ручку й клаптик паперу. Хейзен швидко записав адресу й передав Алленові. Запис був чіткий, рівний – Аллен це помітив, коли клав папірець до кишені.

– Це якраз на розі Вісімдесят другої вулиці і П'ятої авеню, – сказав Хейзен, – Напроти музею. Зовсім близько. – Він допив віскі і встав, обережно поставивши порожню склянку на попільницю – щоб не залишити на столі сліду. – Коли якось ітимете до музею, то, може, зайдете до мене? Я хотів би віддячити вам за гостинність. А тепер мені пора. Я вже досить таки набрид вам, добрим людям, як на один вечір.