Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Елінор завжди вміла дати собі раду.

– Я не зовсім цього певна. Досі вона все робила по-своєму. А гляди, щось вийде не так – і хтозна, чи стане в неї духу витримати удар. Цілком можливо, що вона переоцінює себе. Може, мені варто познайомитися з її хлопцем?

– Я б цього не робив,

– Чому?

– Тобі може щось у ньому не сподобатись, і ти будеш дратуватися. А це зайве.

Леслі зітхнула.

– Мабуть, ти маєш рацію. Не можна бути щитом для своїх дітей. Ми їхній тил,

Аллен засміявся.

– Ти говориш так, ніби щойно паслась у моїй бібліотеці!

– О, я роблю багато чого, про що нікому не розповідаю, – тихо мовила Леслі. – Засинаєш?

– Та вже.

– На добраніч, любий. – Вона пригорнулася до нього міцніше. Але за мить заговорила знову. – А вона була не дуже привітна з нашим гостем, правда ж?

– Та не дуже.

– І Джіммі теж. Ти помітив?

– Еге.

– А він тримався так по-світському.

Може, через те вони й були з ним такі непривітні, – пояснив Ал– лен. – Світська поведінка тепер викликає в дітей підозру. Вони ототожнюють її з лицемірством. До речі, Хейзен сказав, що десь уже бачив мене.

– Він сказав де?

– Не пам'ятає.

– А ти?

– Уявлення не маю, – відповів Аллен.

– Знаєш, що сказав про нього Джіммі, коли ви ловили таксі?

– Що?

– Що він розмовляє точнісінько так, як ті люди, яких посадили до в'язниці після Уотергейту. Джіммі каже, що в містера Хейзена драглиста мова. Що б це означало?

– Половини з того, що мені останнім часом каже Джіммі, я теж не розумію, – відповів Аллен.

– Він славний хлопець, – заперечила Леслі.

– А я й не сказав, що він поганий. Просто його лексикон відрізняється від мого.

– А тобі не здається, що наші батьки те саме думали про нас, коли ми були в такому віці?

– Розкажи мені, мамо, про покоління! – піддражнив дружину Аллен. – Як приходять вони, як відходять…

– Можеш кепкувати з мене, якщо тобі так хочеться. І все ж… – Леслі не доказала. – Хай там як, а вечір сьогодні видався, як на мене, цікавий.

– Внизу Хейзен мені признався, що вечір йому сподобався, – сказав Аллен. – Сподобалася кожна його мить.

– Бідолаха, – зітхнула Леслі. Вона поцілувала Аллена в шию і додала. – А тепер справді будемо спати!

«Я заздрю, що у вас така родина, сер», – промовив голос. Коли це було? Багато років тому? Минулої ночі? «Страшенно заздрю…» Хто це сказав? Про кого йшлося? Про чию родину?

Аллен читав у спальні. В суботу зранку Леслі завжди була дуже заклопотана. Щопівгодини, з восьмої до першої, приходили на урок діти, і Аллен замикався в спальні, щоб не чути одноманітного нездарного бренькання. Знічев'я він брався читати. На столику біля ліжка в нього завжди лежали дві книжки, які він любив час від часу погортати, – «Завоювання Мексіки» та «Завоювання Перу» Прескотта. Сам кабінетний історик, чиї найдальші наукові подорожі обмежувалися випадковими візитами до читального залу публічної бібліотеки на Сорок другій вулиці, Стренд особливо захоплювався яскравою розповіддю сліпого вченого, ув'язненого в стінах Кембріджу, про відчайдушні подвиги в далеких краях жменьки невгамовних людей на конях, які мечем змінили обличчя планети й ніколи не замислювалися про те, що через кілька сторіч історія устами корінного населення континенту винесе колоніальним завойовникам нещадний вирок за те зло, яке вони принесли з собою.

З інших причин Стренд захоплювався також працями Семюеля Еліота Морісона, що брав участь у морських війнах, проплив шляхами Колумба й Магеллана і описав ті подорожі та криваві битви героїчною, мужньою прозою. Якби Аллен був шанолюбний, то прагнув би стати Прескоттом. «Прожити життя так, як Морісон, – сумно признавався собі Аллен, – це не для мене».

Замолоду Стренд плекав надію прославити своє ім'я історичними відкриттями. Та коли помер батько, – Аллен був тоді на останньому курсі коледжу, – залишивши після себе занедбану майстерню ремонту електропобутових приладів, хвору дружину й нікчемно малу страховку, хлопцеві довелося забути про свої плани продовжити освіту, Він переконав себе, що в його становищі найкраще – де здобути право викладати в середній школі історію, бо де давало йому змогу віддаватися улюбленій роботі і водночас заробляти на життя собі й матері. А коли мати померла, Аллен уже був одружений і народилась Елінор. Отож тепер він тільки читав і викладав історію, проте сам нічого не писав. Хоч він часом і шкодував про це, зате винагороджував себе тихими суботніми ранками, перечитуючи улюблену книжку.