Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець, і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному класі один низенький хлопчина, пуерториканець. Можна подумати, що історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди.

– Наприклад?.. – спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк зацікавило.

– Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була величезною помилкою. – Коли Стренд почав розповідати про того хлопця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зубами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посмішці. – Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і Північ знайшли б спосіб об'єднатись у вільнішу конфедерацію,і всі ми – чорні й білі – уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це, безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться.

– І що він, гадаєте, вам на це відповість?

– А тільки засміється. Йому байдужісінько, складе він чи не складе випускні іспити. У коледж йому дороги немає. Доведеться або йти мити посуд, або штовхатися серед безробітних на вулиці. Вже з цього літа. Що йому ті випускні іспити!

– А жаль. Правда? – замислено мовив Хейзен.

– Таке життя, – відказав Стренд.

– І що ви поставили йому за письмову роботу?

– Відмінно, – відповів Стренд.

– Ви, певно, незвичайний учитель.

– Це він незвичайний хлопець. А в іншій своїй роботі він доводив, що те, як його вчать історії, – просто чортівня. Це його слівце. «Чортівня». Він написав, що причини й наслідки історичних процесів служать історикам лише для того, щоб пакувати минуле в охайні стосики фальшивок. Хлопець захоплюється також фізикою і зацікавився теорією ймовірностей. Сподіваюся, ви щось читали про це?

– Трохи, – кивнув головою Хейзен.

– Він удається до неї, щоб довести, ніби не існує нічого неминучого. Все, що діється, – чи то в політиці, чи в економіці, чи в природі, чи в лабораторії, – це наслідок випадку, хаотичного зіткнення часточок. Згідно з цією теорією, твердить він, промислова революція ніколи б не сталась, якби не народилося десяток певних людей. Друга світова війна ніколи б не спалахнула, якби в дев'ятсот сімнадцятому році Гітлер загинув на західному фронті. Громадянської війни можна було б уникнути, якби Лінкольн визнав за краще лишитись юристом у Спрінгфілді…

– І що ви поставили йому за таку неортодоксальну філософію? – поцікавився Хейзен.

– Відмінно, – засміявся Стренд. – Може, тому, що його робота так відрізнялася від решти. До того ж він грамотно пише.

– Гадаєте, він хотів би вступити до коледжу, якби мав змогу?

– Ні. Якось він звірився мені, що освіта – це та сама «чортівня». І все ж, коли тобі трапляється такий учень, ти відчуваєш, що робота твоя потрібна.

– Я вас розумію, – промовив Хейзен. Він на мить відняв від щоки холодний компрес, замислено подивився на нього й приклав знову. – Видно, освіта дуже змінилась, відколи я вчився. Вся освіта.

– А де ви вчилися? – спитав Стренд. Як господар дому він не міг допустити, щоб розпитував тільки Хейзен.

– Де й усі, – недбало кинув Хейзен. – Йєльський університет, юридичну освіту здобув у Гарварді. Слідами свого праведного батька. Він ніколи не чув про теорію ймовірностей.

– Можновладний клас! – втрутився Джіммі. – Колиска нашого уряду. Могила Америки.

– Джіммі! – гримнула мати. – Годі шокувати людей своєю невихованістю!

– Джіммі, безперечно, куди вихованіший, ніж удає з себе, місіс Стренд, – сказав Хейзен.

«А він зовсім не такий упевнений у собі, як гадає, – подумав Аллен. – Коли добре придивитись, цей Хейзен не схожий на людину, яка вночі спить спокійно. І не тільки через те, що в нього перебинтована голова».

У двері подзвонили, і Джіммі пішов відчиняти.

– Це, мабуть, доктор Прінз, – сказала Леслі.

– У вас, видно, якийсь незвичайний лікар, – зауважив Хейзен. – Щоб у наш час поспішати на виклик, та ще й коли всі вечеряють…

– Він мій однокашник із Сіті-коледжу, – пояснив Аллен.

– Кілька моїх однокашників теж стали лікарями, – зітхнув Хейзен. – А коли я захворію, то йду до них у кабінет, або ж вони кладуть мене в лікарню.

Поквапно увійшов доктор Прінз. Це був маленький, худий чоловічок у сильних окулярах. Вигляд він мав стривожений. Доктор Прінз грав на скрипці, й досить непогано; три-чотири рази на рік у нього вдома відбувалися музичні вечірки, де він, Леслі та ще один лікар-музикант грали тріо.