Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Ви дзвонили в поліцію? – спитав Джіммі.

Хейзен скептично посміхнувся.

– В поліцію? У цьому місті? Я юрист, Джеймсе. Що вони можуть?

«Я таки вгадав, – подумав Стренд. – Юрист».

Хейзен зібрався встати з крісла.

– Я вже й так досить затримав вас із вечерею. Мабуть, я вже піду додо… – Він похитнувся й важко сів. На обличчі його відбився подив. – Мабуть, ще хвилинку-дві відпочину, – мовив він здавленим голосом.

– Ви сидітимете тут, – сказала Леслі, – аж поки прийде лікар.

– Мабуть, це буде розумно, – кволо відповів Хейзен. – Якщо ви не проти.

– Може, я подзвоню до вас додому? – спитав Аллен. – Скажу, де ви і що повернетесь пізніше.

– Не варто, – кинув Хейзен. – Мене ніхто не чекає. Я залишився на вихідні сам. – Голос у нього став холодний і безвиразний.

«Видно, вдома якісь прикрощі, – подумав Стренд. – Як і в парку».

– Я саме налив собі перед вечерею віскі, коли ви прийшли, – сказав він. – Гадаю, вам теж не завадить випити.

– Дякую. Це було б таки непогано.

– Вам чистого? Чи з водою? У нас тільки шотландське віскі. – Про херес Аллен згадувати не став. Після того, що пережив Хейзен, херес навряд чи пішов би йому на користь.

– Чистого, будь ласка. – Хейзен відкинув голову на спинку крісла й заплющив очі.

– Мабуть, і мені налий віскі, – сказала Леслі навздогін Алленові, що рушив до їдальні.

Коли він наливав, у коридорі задзвонив телефон. Аллен залишив склянки на серванті і взяв трубку. Дзвонив доктор Прінз. Голос у нього був роздратований. Коли Стренд коротко розповів про те, що сталося, лікар погамував своє роздратування і сказав, що приїде відразу, як тільки звільниться. Він саме в пацієнта, в якого щойно стався серцевий напад. Отож йому доведеться трохи затриматись.

Коли Стренд повернувся зі склянками, Леслі сказала:

– Джіммі пішов униз сказати Александерові, щоб замкнув велосипед на ніч у підвалі.

Аллен кивнув головою. Було б безглуздо, якби велосипеда вкрали тепер.

Хейзен усе ще сидів із заплющеними очима, відкинувши назад голову…

– Прошу, – сказав Аллен, намагаючись говорити якомога веселіше. – Трохи сонця з Країни Гір.

– Дякую, сер.

Хейзен розплющив очі й узяв склянку неушкодженою рукою. Тоста ніхто не запропонував, і Хейзен випив віскі двома ковтками. Леслі також швидко допила свою склянку й сіла, ніби тільки тепер збагнула, яка вона стомлена.

– Я чую, як до мене повертається життя, – розімліло промовив Хейзен.

– Ще? – спитав Аллен.

– Дякую. Цього якраз досить.

Увійшла місіс Кертіс, з вигляду «як шуліка» – так Леслі описувала настрій цієї жінки, коли в домі щось було не по-її.

– Перепрошую, пані, – сказала вона, сердито глипнувши на перебинтованого чоловіка в дерев'яному кріслі, – але суп уже на столі. Все захолоне, якщо…

– Ми чекаємо лікаря, місіс Кертіс, – відповіла Леслі. – Я скажу вам, коли…

– Якщо ви не проти пустити за свій стіл опудало, – втрутився Хейзен, – я з радістю посидів би з вами, поки ви вечерятимете.

– Гадаю, це буде розумніше, ніж… – почала Леслі.

– Може, містер Хейзен голодний, – сказав Аллен. Він дуже хотів їсти і нетерпляче ждав вечері, відколи прийшов додому й почув з кухні запахи.

– Сказати щиро, я таки голодний, – признався Хейзен. – На обід у мене був лише сандвіч. Я б залюбки з'їв тепер тарілку супу, якщо це для вас не дуже клопітно.

– Гаразд, місіс Кертіс, – мовила Леслі, – поставте ще один прибор. Зараз ми прийдемо.

Місіс Кертіс кинула ще один осудливий погляд на Хейзена – перебив, бачте, всім вечерю! – і пішла до кухні.

– Що ж, лихо не без добра, – пожартував Хейзен. намагаючись, говорити веселим тоном. – А я вже думав, доведеться мені вечеряти сьогодні самому!

Він сказав це без суму чи гіркоти, одначе Стренд здогадався, що перспектива провести вечір у товаристві – хоч як дорого вона йому обійшлася – потішила Хейзена.

Гість обвів поглядом простору вітальню, подивився на велике піаніно, на стоси нот, на охайні полиці з платівками, на пейзажі Леслі.

– Яка приємна кімната! – промовив Хейзен. – Бачу, у вас сім'я музикальна.

– Слухати музику ми любимо всі, – відповів Аллен. – Але музикантами можна назвати тільки дружину й сина.

– Мати, бувало, грала мені на піаніно, – сказав Хейзен, зробивши якийсь дивний рух – мовби від чогось відмахувався. – Це було давно, На фортепіано грає ваш син?

– Дружина, – мовив Стренд. – Джіммі грає на електрогітарі. Кантрі-рок, здається, так воно називається,