Ірвін Шоу - Хліб по воді

– І тут вони накинулись на вас? – Джіммі був не з тих, кого цікавлять міркування – як свої, так і чужі.

– Уже посутеніло, – незворушно провадив Хейзен. – Я милувався вогнями у вікнах на західній околиці Центрального парку. Було тихо, безвітряно. – Він замовк, легенько торкнувся рани на щоці. – І тут, як ви кажете, Джеймсе, вони накинулись.

– Сволота! – лайнувся Джіммі.

– Молоді, розбещені хлопці з небезпечними расовими переконаннями, – сказав Хейзен, здвигнувши плечима. – Беззаконня нині стало нормою, а власність – ознакою незаслуженого привілею.

«Промова в суді, – подумав Стренд. – Ваша честь! Дозвольте нагадати про деякі обставини, що пом'якшують провину…»

– Ви хочете сказати, вони були чорні? – різко запитав Джіммі.

Хейзен стримано кивнув головою.

– Друзі не раз остерігали мене. Щоб не катався, коли споночіє…

– Прокляття! – кинув Джіммі, обернувшись до батька й матері. – Скільки я вам казав, щоб Керолайн не потикалася в той чортів парк?!

– А скільки я тобі казав, Джіммі, щоб ти кинув курити й лягав спати раніше п'ятої ранку?! – відповів Аллен.

– Годі вам сперечатися, – різко мовила Леслі. Потім обернулась до Хейзена: – А як там опинилася наша дочка?

– Вона як з неба впала, – сказав Хейзен. – Здається, вискочила з за кущів. Ті троє хлопців – їм було десь так років по п'ятнадцять-шістнадцять, не більше, – підкралися до мене ззаду. Перше, що пригадую, це як ударили по голові. Я трохи захитавсь, але не пустив свого велосипеда, що й був причиною нападу. Капелюх злетів. Потім мене вдарили в обличчя, а один витяг ножа й почав різати на мені куртку… – Він глянув на себе, показуючи пошматовану шкіру. – Не думаю, що вони збиралися вдарити мене ножем. Просто хотіли залякати, щоб я віддав велосипед. Саме тоді й поранили руку… Я спробував закричати, та де там – один здавив мені горло. На диво дужий хлопець, як для його віку.

– І весь цей час ви трималися за велосипед? – недовірливо запитав Джіммі.

– Це моя власність, Джеймсе, – лагідно мовив Хейзен.

– О боже! – вигукнув Джіммі. – Важити життям заради велосипеда!.. Скільки ж він коштує? Сотню? Півтори?

– Трохи більше, – відповів Хейзен. – Велосипед французький. Десять передач. Та справа не в грошах. Як я сказав, він – моя власність, а не їхня.

– І ви ладні були, щоб через якийсь паскудний велосипед вас убили?

– Це – справа принципу, – з гідністю відказав Хейзен.

– То ви ладні були, щоб вас убили?! – повторив Джіммі.

– Я не мав тоді змоги спокійно це обміркувати, – сказав Хейзен. – Та, здається, така думка в мене промайнула. На щастя, з'явилася ваша сестра – цілком несподівано для юних негідників. Перше ніж ударити, вона закричала, і від її крику вони остовпіли. І ту ж мить – усе сталося так швидко, що я не встиг опам'ятатись, – вона стала бити на всі боки ракеткою. Пругом. А це, виявляється, неабияка зброя. Краї у ракетки гострі, і взагалі… Першим ударом вона перебила руку хлопцеві з ножем – той закричав і впустив ножа. Другим – розкраяла обличчя – і, боюсь, пошкодила очі – тому, що був зі свинцевою трубою. Він кинув трубу, зігнувся і, обхопивши обличчя руками, подався геть. Потім двічі врізала межи очі хлопця з ножем, і той упав на землю. Ви б ніколи не подумали, що тенісну ракетку можна використати як зброю, чи не так? А третій сам кинувся навтіки. Весь цей час ваша сестра кричала – кричала, мушу сказати, щось нерозбірливе, – одначе ніхто, як видно, нічого не чув, а коли й чув, то не дослухався. Потім вона сказала: «Тримайтеся за мене», – вхопилася за кермо велосипеда, і ми побігли – мені здається, що таки побігли, – з парку. І ось я тут, – закінчив Хейзен, усміхнувшись до Леслі й Аллена.

«Господи! – подумав Аллен. – Оце тобі мале дівча!..»

– Тепер я радий, – озвався він, – що поступився, коли Керолайн попросила мене купити їй металеву ракетку! – Він намагався говорити жартівливим тоном, щоб приховати страх за дочку, який охопив його, коли Хейзен розповідав цю історію.

– Я теж, – серйозно сказав Хейзен. – Я завдячую вашій дочці життям – повірте, це не перебільшення. Перекажіть їй, що я знайду нагоду довести свою вдячність – коли це взагалі можливо…

– Я певна, вона щаслива, що ви живий і здоровий, – мовила Леслі. – Бодай відносно. – Вона стримано всміхнулась і додала: – Це вже достатня винагорода. – Леслі глянула на Аллена, і на очі їй набігли сльози. – То що ти знаєш про нашу дівчинку? – прошепотіла вона.

– Більше, ніж знав двадцять хвилин тому, – відповів Аллен. Він обняв дружину за плечі й відчув тремтіння. Одначе не міг збагнути, хто з них тремтить – Леслі чи він.